« Попередня Сторінка Зміст Наступна Сторінка »

[Page 111]

Довід Фліттер розповідає свою історію

[Переклад з мови їдиш на англійську Клер Педжетт]

З далекої Бразилії він прибув до землі Ізраїлю. Він приїхав зі своїм братом Барухом, з яким пережив жахливі часи Гітлера. Він приїхав, щоб побути разом з друзями та родичами, представити свою дружину, познайомитися з новими членами родини. Він уже давно мріяв побувати в країні. Проте різні справи не дозволяли зробити цього раніше.

 

 

І ось він сидить за моїм робочим столом. Стрункий, елегантний і добре вдягнений. Він курить без зупинки і розповідає. Його темні проникливі очі постійно рухаються. Його руки й ноги, усі риси обличчя працюють разом, щоб допомогти йому чітко й однозначно виразити те, чого не можуть передати одні лише слова.

[Page 112]

На деякий час я закриваю очі, і спогади відносять мене в далеке минуле, у наш улюблений штетл Мізоч. Я уявляю його зараз – Довід, він стоїть перед моїми очима босим хлопчиком, виснажений, але такий жвавий. Трохи почорнілий від сажі, розумний маленький носик, гострі очі, він завжди готовий «заробити» цукерку. Перед моїми заплющеними очима швидко проходять незліченні образи щоденного життя Мізоча. Роки минають, і Довід стоїть переді мною цілком дорослим молодим чоловіком. Він працює під керівництвом свого батька у фотоательє, увічнюючи за допомогою фотоапарату «Лейка» незліченну кількість селян з навколишньої місцевості. Він вигукує їм накази, шикує, обсипає українськими жартами, щоб вони сміялися, а фото вийшло веселим.

Я знову відкриваю очі, а переді мною сидить той самий Довід. Той самий, але зовсім інший – худорлявий юнак став дорослим підприємцем. Хлопчик зі штетла перетворився на людину з гострим розумінням світу та його численних розчарувань. Відсталий провінціал перетворився на цікавого співрозмовника. Тільки очі не змінились. Однак вони набагато більш неспокійні, ніж були раніше. Це стає особливо очевидним, коли він розповідає про жахи, які пережив у гетто та в лісі. У ці моменти він знову переживає той час, і мене ніби теж тягне до його переживань.

«Я все ще залишався вдома, коли всі вже заховались у схованці». Він ще раз затягається сигаретою, певний час сидить і думає. «Ви пам'ятаєте дружину Мамця Сроліка. У гетто вона народила ще одну дитину, і вони жили разом з нами в будинку мого діда. У сум'ятті дитину полишили в будинку. Я залишався з дитиною, поки не побачив, що підходить українська поліція. Дитина ридала, і я ледве встиг дістатись до схованки дядька Шмуеля. Я навіть не зміг одразу потрапити у схованку. Вона була замаскована зовні, і якби я щось зрушив, усі, хто був усередині, опинилися б в небезпеці. Перед тим, як я заліз у схованку на горищі, я почув, як поліція застрелила дитину. Коли дитина перестала плакати, настала болісна тиша.

[Page 113]

Зі схованки ми чули, що українці знайшли схованку мого діда. Мій дід був уже дуже старий. Життя в гетто ще більше зістарило його, і він осліп. В окулярах він ще трохи бачив, але без них був безпорадний, як дитина. Коли вбивці знайшли його та мою бабусю, вони почали їх бити та розбили дідусеві окуляри. Ми чули, як він жалібно благав повернути йому окуляри, і як вбивці били та насміхалися над ним. Потім він попросив мою бабусю подати йому руку і вести його, оскільки він погано бачив і не міг зробити навіть крок. У безсилій люті Шмуель порвав свій одяг і до крові кусав собі пальці. Крізь його зціплені зуби вирвався відчайдушний крик, і ми всі відчували невимовний біль, а потім почули, як моїх бабусю та дідуся вивели з дому. З дому, який вони побудували і доглядали, у якому виховували дітей і онуків, влаштовували святкування, які завжди були такими світлими, щасливими і добрими.

Тієї ночі ми виповзли зі схованки й дістались до огорожі гетто. Там стояли двоє українських поліцейських, озброєні двома іржавими рушницями. Ми почали благати їх пропустити нас, але марно. Вони прогнали нас із глузуванням та погрозами. Тепер, оглядаючись назад, я розумію, наскільки це було безглуздо і нерозумно: ми, близько 30 молодих людей, стояли там і благали двох вбивць, озброєних двома іржавими рушницями. Ми могли б легко втекти і бути вільними. Замість того, щоб зробити це, ми побігли назад до наших схованок.

З вікна горища я бачив, як вбивці витягали з усіх кутків малих єврейських дітей і кидали їх у селянські вози, які стояли напоготові біля аптеки Фінкля. Діти плакали і кричали, а вбивці сміялися. Це нагадало мені часи, коли ми відправляли гусей на бійню. У будь-якому разі з тими гусьми поводилися краще. Ми намагалися не поранити їх. Цих маленьких єврейських дітей кидали у вози, як вже забитих гусей…

[Page 114]

Я тихенько постукав у двері батькової схованки й дав знак, що я свій. Батько вийшов і сказав мені, що мама збожеволіла і нестримно сміється. Ми обидва розплакались і розійшлися.

На світанку українці знову повернулися з німцями, щоб обшукати будинок. Вони заглядали в кожну дірку, перевіряли кожний куток. Я чув, як німецький поліцейський, наш «добрий друг», сердито кричав, що не бачив жодного з Фліттерів на місці збору… Ми ще глибше забилися в свої нори і затамували подих, чекаючи ночі.

Я і мій брат Барух знали усі закутки та щілини нашого великого будинку. Ми знали усі таємні ходи та порожнини, і те, що наша фотостудія виходила в сад Раковчеха.

Як тільки я зробив перший крок за межами гетто, я відчув себе вільнішим. Я став зовсім іншою людиною. На душі стало легше, захотілося жити. Більше того, я відчув у собі силу боротися за своє життя».

* * *

Він допиває свою склянку одним ковтком. Він запалює нову сигарету і занурюється в думки. З напівзаплющеними очима він сидів і вдивлявся в далеке минуле. Було видно, як він знову переживає кожний з тих драматичних днів. Він підвівся і почав ходити по кімнаті. Він докурив сигарету, запалив нову, сів і продовжив.

«Ми обидва були дуже голодні. Кілька днів ми майже нічого не їли. Незабаром ми опинились в чеському селі Залісся. Ми пішли шукати знайомого чеха, щоб попросити трохи хліба.

[Page 115]

Барух стояв ззовні, а я зайшов на подвір'я попросити їжі. Чех сказав мені почекати в коморі, поки він принесе їсти. Я зробив те, що він сказав. Потім він кинувся і стрімко зачинив двері комори. Він почав кричати: «Єврей! Я спіймав єврея! Поліція!». Дружина та сусіди благали його відпустити мене, але ні їхні благання, ні мої відчайдушні крики не допомогли. Чех кричав лише голосніше й запекліше: «Поліція! Швидко! Я спіймав єврея!»

Барух не розгубився. Він підбіг і добряче вдарив чеха по голові. Тоді чех вдарив Баруха, борючись із чехом, Баруху вдалося дістатися до комори, відімкнути двері й вигукнути: «Довіде, відчинено – біжи!»

У цей час прибула поліція. Барух одразу побачив їх і сказав мені. Я забіг назад в комору і схопив пальто та чоботи. Коли я вийшов із комори, поліція вже наближалася до нас. Ми рвонули, як стріла з лука. Поліціанти стріляли нам услід, свистіли, гналися за нами, і ледве не схопили нас.

[Ми були] втомлені, голодні, але раділи нашій першій перемозі в битві за життя. Чех, знайомий Баруха, жив зовсім окремо від решти містечка. Цей чех дав нам їсти та пити і погодився прихистити нас. Проте ми більше нікому не могли довіряти після невдачі з іншим знайомим чехом.

І ми знову вирушили в дорогу. Дорога вела назад до Мізоча. Йдучи до Мізоча, ми зіткнулися з бандами сяючих від щастя селян. Вони були задоволені й завантажені єврейським майном. Ми сміливо пішли далі і зробили вигляд, що ми з ними».

* * *

[Page 116]

Попільничка була вже переповнена. Довід замовив міцну каву, витер піт з обличчя, запалив сигарету з нової пачки й продовжив.

Він розповів мені подробиці всього, що він пережив, усі дива виживання, коли його життя висіло на волосині – це було неймовірно. Можна було б написати цілі книги про те, що він тримав у своїй голові. Я буду записувати лише окремі події, які закарбувалися в моїй пам'яті.

«Одного разу ми зіткнулися з маленькою старенькою єврейкою, якій, напевно, було близько 90 років. Коли ми її запитали, чому вона тікає з гетто, вона відповіла: «у сто один все те саме», тобто навіть столітні мають бажання жити.

 

Родина Фліттерів – фотографія 1930 р.

 

Стара жінка переховувалась десь в укритті і зараз вийшла через якусь небезпеку чи тяжкі обставини. Тоді ми вирішили, що і нам не погано було б десь сховатися. Ми поставились до цього серйозно, і з допомогою знайомого чеха зробили укриття.

[Page 117]

Уночі ми крадькома шукали їжу, а вдень ховалися. Коли ми заходили або виходили із схованки, ми завжди стирали свої сліди на снігу, щоб ніхто нас не знайшов.

Схованка була непридатною навіть для тварини, але ми були щасливі, що було де сховатися. Після кількох тижнів життя у схованці, у темряві, вогкості, холоді й розпачі, Барух страшенно застудився. Дійшло до того, що він не міг говорити. Він написав, що йому дуже погано. Лив сильний дощ, і ми відчували це у своєму укритті. Дощ попадав всередину, заливаючи підлогу та ліжко водою. Ми швидко вискочили зі схованки й шукали притулку під густими деревами.

Ми пройшли кілька десятків метрів і почули гуркіт грому, як постріл гармати. Ми пішли назад в напрямку звуку і підійшли до схованки, яку залишили кількома хвилинами раніше. Там була руїна. Якби ми не вилізли звідти, нас би поховало живими… ще одне диво. Потім ми пішли до чеха, який допоміг нам побудувати укриття, і все йому розповіли. Він забрав нас до себе і почав лікувати Баруха теплими компресами. Ми робили йому теплі компреси всю ніч, і на ранок йому стало краще.

Час від часу ми натикалися на радянських партизанів. Усі наші доводи та прохання прийняти нас до їхніх лав не допомагали. Вони вимагали зброю як умову вступу. Одного разу вони наказали всім мешканцям села, у якому ми перебували, зайти у свої домівки і не висовуватись. Через вікно ми бачили, як партизани роззброюють українську поліцію. Партизани сіли й їли разом з поліцією, вони провели разом цілий день. Вночі вони зібрались і пішли, а вранці повернулися з усією зброєю.

[Page 118]

Одного вечора, коли ми вечеряли зі знайомим чехом, двері відчинилися, і увійшла група бандерівців. Їхній ватажок хотів собі кімнату. Він потиснув усім руки, і нам теж. Невдовзі я впізнав у ньому старого шкільного друга. Але він мене не впізнав. Я боявся, що він мене впізнає, і пішов з кімнати, сказавши, що маю роботу надворі. У дворі було багато бандерівців, деяких я впізнав. Вони також вижили і дожили до того дня, коли прибула Червона Армія. Це було в січні 1944 року».

«Сі-чень ти-ся-ча де-в'ят-сот со-рок чет-вер-то-го». Кілька довгих хвилин він сидів і мовчав. Було зрозуміло, що спогади з тих часів тривожать його. Я налив йому ще одну склянку. Він запалив і почав курити нову сигарету. Смуток зник з його обличчя, і він продовжував з посмішкою.

«Ти маєш зрозуміти, мій дорогий. Ні! Ти не можеш зрозуміти й відчути, що це означає, коли я кажу «ми були вільні». Але й ми також були без сил і виснажені, голі й босі, без рідних і без друзів. Самі, без дому і без майбутнього. Ми обидва вирішили вступити до Червоної Армії. Там ми могли б помститися за все і за всіх. За вкрадену у нас молодість, за кров наших батьків і всіх рідних, за наш зруйнований дім і за всі страждання й сльози. По-друге, ми могли митися і пити чисту воду, їсти до насичення і міцно спати.

Ми постали перед офіцером-кадровиком. Майор задавав нам багато запитань і врешті сказав, що вони розшукують людей, які ухиляються від служби. Однак тих, хто добровільно йшов до армії, відправляли на цивільну роботу. З огляду на те, що ми за професією були фотографами, він хотів використати наші вміння з користю і для нас, і для них.

[Page 119]

Я отримав костюм замість звичного одягу й одягнув його. Проте, коли я вийшов на вулицю в чорному елегантному костюмі, люди сміялися з мене, та й правильно. Мені довелося повернутися і переодягнутися. У брудному, рваному одязі я, принаймні, не був посміховиськом.

Наш колишній товариш, чех Савульке, допомагав нам, чим міг.

* * *

У Мізочі ми швидко переконалися, що світ існує лише для гоїв-убивць. Усі спільники німців, усі українські покидьки й антисеміти обіймали за нового режиму всі важливі посади.

Я одразу пішов до НКВС і прямо сказав про це. Я вказав їм на всіх бандерівців та вбивць євреїв і вимагав, щоб вони були покарані.

Мацюк, дружину пекаря, усі знали як ненависницю євреїв. Під час гітлерівської окупації вона була важливою фігурою серед вбивць євреїв. Найбільші злодії та бандити стояли поруч, коли вона вказувала, кого грабувати. У її підвалі я знайшов величезну кількість вкрадених єврейських речей. На жаль, я був змушений дозволити їй зберегти ці речі у себе через антисемітизм, який вирував навіть після поразки німців.

Ці події швидко переконали мене, що позбутися всіх антисемітів неможливо. Більше того, я був переконаний, що моє життя в небезпеці. Про це мені чітко й однозначно повідомила радянська служба безпеки. Земля справді палала під моїми ногами. Я бачив, як світ ставиться до євреїв, і мене охопила ворожнеча й горе. Я поїхав до Рівного, і мені вдалося влаштуватись фотографом. Потроху я заспокоївся.

Одного разу, йдучи біля базару в Рівному, я наштовхнувся на одного з найзапекліших вбивць євреїв, який очолював бандерівців у Мізочі. Цей зразковий громадянин був озброєний, його супроводжувала група радянських офіцерів, і на ньому були знаки розрізнення радянського партизанського офіцера.

[Page 120]

Я підійшов прямо до нього і почав кричати – як сміє такий бандерівець, як він, поганити радянську форму. Він не панікував, а натомість накинувся на мене з потоком словесної лайки. Його друзі, радянські офіцери, швидко стали на його бік і почали мене лаяти, говорячи, що поки він з ними воював у партизанських лавах, я переховувався в Ташкенті. Натовп розсміявся разом з ним, почулися голоси у стилі Гітлера, що ніхто не сміє ганьбити українських героїв.

Найвищий у групі офіцер, майор, сильно відштовхнув мене вбік і беззаперечним голосом сказав, що мені слід бути обережнішим, звинувачуючи партизан, яких він особисто знає як героїчних бійців».

«І у тебе не було іншого вибору, окрім як погодитися з цим?» – поцікавився я, ніби кидаючи запитання. Мій Довід засмутився. Було видно, що моє запитання роздратувало його. Він відповів мені зі стиснутими кулаками:

«Ти справді думаєш, що я був тим самим маленьким Довідом, якого ти колись знав? Я перебив їхній сміх і закричав так, що партизани злякалися. Я сказав майору, що він бере на себе велику відповідальність, приховуючи німецького шпигуна, який передавав радянських партизанів гестапо. Я вимагав, щоб він доставив нас обох до міліції, щоб вони допитали і мене, і Орлова, начальника НКВС в Мізочі.

Тим часом зібрався великий натовп. Усі хотіли побачити, чим це закінчиться. Партизани не могли відкинути мої звинувачення прямо на місці, щоб врятувати вбивцю. Тоді майор почав зі мною сперечатися, що, можливо, я помилився. Минули роки, як я міг упізнати когось із такою впевненістю? По-друге, фактом було те, що хлопець був радянським партизаном, і він свідчив би сам, що хлопець воював серед партизанів.

[Page 121]

Проте, я був впевнений, що впізнав його, і твердо налаштований не дати вбивці втекти. На його совісті було занадто багато єврейських життів, щоб залишатись на волі. Тоді я почав розпитувати майора і запитав: товаришу майоре, коли ви зустріли негідника? Коли він приєднався до вашого партизанського загону? Чи з'ясовували ви його минуле, перш ніж взяти його у свій загін? Чи означає це, товаришу командире, що ви берете на себе небезпечну відповідальність, захищаючи такого злочинця? Я впевнений і відповідаю за все, що сказав. Я вимагаю, щоб нас обох заарештували до слухання за моїми звинуваченнями.

Хоча антисемітизм був достатньо сильний, і всі хотіли врятувати вбивцю від правосуддя, зрештою, було дуже важко проігнорувати моє звинувачення в тому, що він передавав радянських партизанів гестапо.

Прибули особісти зі слідчим. Невдовзі вони покликали мене і склали офіційний протокол. Майор тимчасово відпустив вбивцю і сказав, що несе відповідальність за його появу в суді, а я зобов'язаний виступити як свідок і свідчити проти нього.

Через кілька днів майор прийшов до мене в студію, вибачився і просив не втягувати його в цю справу. Він попросив мене сказати, що ця особа перейшла на іншу сторону після того, як була з бандерівцями, і що я, звісно, його впізнав. Я говорив з майором дуже відверто. Я сказав майору, що не маю нічого особисто проти нього, і якщо він не буде робити все, що в його силах, щоб врятувати злодія, я, у свою чергу, допоможу йому вийти з цієї ситуації і забуду його початкову поведінку. Тоді він сказав мені, що того чоловіка вже заарештували й засудили до страти. Він повністю вибачився за свою поведінку. Він сказав мені, що він друг євреїв, і що він раніше думав, що я помилився, оскільки бандит добре замаскувався і був хоробрим партизаном.

[Page 122]

З моєї розмови з майором я дізнався, що негідник приєднався до партизанів, коли всі розуміли, що війна програна. Майор повірив усім його розповідям і взяв його в партизани. Той робив кар'єру, і став би великим цабе за радянської влади, якби не я.

Майор пішов, а для мене настали гарячкові дні. Мені довелося шукати свідків проти злочинця, серед українців зокрема. Це було нелегко, оскільки люди тремтіли від страху від бандерівців.

Я знав, що його друзі та товариші-антисеміти зроблять усе можливе, щоб врятувати його. Я також знав, що звинувачення у вбивстві євреїв недостатньо, щоб притягнути його до шибениці. Тому я наголошував, що він передавав радянських партизанів гестапо. Я знайшов достатньо свідків, навіть серед українців, які підтвердили мої звинувачення. Він зізнався лише у вбивстві євреїв. Він стверджував, що передавав німцям радянських парашутистів.

Проте його провина була очевидною і доведеною. Його засудили до страти, і я був присутній при виконанні вироку.

Невдовзі ми поїхали з Рівного і залишили землю, яка увібрала стільки єврейської крові».

 

« Попередня Сторінка Зміст Наступна Сторінка »


This material is made available by JewishGen, Inc. and the Yizkor Book Project for the purpose of
fulfilling our mission of disseminating information about the Holocaust and destroyed Jewish communities.
This material may not be copied, sold or bartered without JewishGen, Inc.'s permission. Rights may be reserved by the copyright holder.


JewishGen, Inc. makes no representations regarding the accuracy of the translation. The reader may wish to refer to the original material for verification.
JewishGen is not responsible for inaccuracies or omissions in the original work and cannot rewrite or edit the text to correct inaccuracies and/or omissions.
Our mission is to produce a translation of the original work and we cannot verify the accuracy of statements or alter facts cited.

  Mizoch, Ukraine     Yizkor Book Project     JewishGen Home Page


Yizkor Book Director, Lance Ackerfeld
This web page created by Jason Hallgarten

Copyright © 1999-2022 by JewishGen, Inc.
Updated 01 Jun 2022 by JH