« Попередня Сторінка Зміст Наступна Сторінка »

[Page 123]

Сни віщують правду

Барух Фліттер

Переклад з івриту на англійську – Ніда Кіалі

Коли хвиля утисків в гетто посилилася, усі проблиски надії на краще майбутнє зникли, і приниженим євреям не залишалося нічого іншого, як тікати у світ марень та снів…

Усім щось снилося. У багатьох людей були одкровення, які мали особливе значення. Багато різних чуток містичного характеру ходили з вуст до вух. Усі чекали майбутнього дива. Усі сни чи марення тлумачилися як передбачення швидкого порятунку. У гетто було багато розмов про «спасіння», настільки багато, що навіть саме слово дійшло до християн, які не усвідомлювали його значення для євреїв.

Як і у добрі часи, коли будинок моєї тітки Леї, матері Ашера Бен-Оні, приваблював молодь міста – чи то своєю радісною атмосферою, чи то гарячими обговореннями важливих тем, які відбувалися там, – тепер, у похмурі дні гітлерівського режиму, будинок також слугував осередком і місцем зустрічі для всіх тих, хто прагнув достовірних новин, чуток, обговорень та дій.

У підвалі цього будинку ховали потужний радіоприймач. Чоловік Соні, дочки мого дядька Самуїла Горовіца, також відомий як Пунтік, постійно слухав радіостанції Лондона, Москви, Швейцарії та інші. Він ділився всім, що чув та розумів, а також належним чином тлумачив новини для тих, хто на це заслуговував.

Пізніше будинок використовували як штаб для планування масової втечі до лісу. Звісно, до цього будинку швидко доходили всі чутки про нову галюцинацію чи сон про майбутнє порятунок.

Серед тих, хто постійно жив у будинку, був німий Ішеяху Мельгальтер. Він завжди був на висоті завдяки своїй винятковій кмітливості. Він завжди прагнув дізнатися, що повідомляє лондонське радіо, і що світ говорить про нашу ситуацію. Він був одним із тих, хто наполягав на втечі до лісу й боротьбі з німцями. Шкода, що я так і не дізнався про те, що сталося з цим чудовим молодим чоловіком. У квітні 1942 року мені теж наснився сон про дату 13 жовтня. Я побіг до того дому й розповів про свій сон та цю дату – 13 жовтня.

Бузі Берман, один із постійних гостей, який відвідував домашні зібрання, нотував усі дати, сподіваючись розвіяти усі ілюзії та висміяти усі сни та галюцинації.

[Page 124]

Коли очікувана дата минала, Бузі іронічно заявляв, що дата Баруха, 13 жовтня, точно не розчарує і принесе спасіння.

12 жовтня, коли я, як завжди, увійшов до дому тітки Леї, Бузі підійшов до мене із саркастичним запитанням:

«Отже, Баруху, що там з твоїм 13 жовтня?»

Я відповів у тій же манері: «Почекай, Бузі, до 13 числа залишилося 24 години». Я пророкував, хоча і не знав, що пророкую.

Через день гетто було оточено озброєними солдатами та дресированими собаками, і почалася ліквідація.

Усі мешканці нашого великого та місткого будинку сховалися в заздалегідь підготовлених сховищах. У мене не було бажання ховатися в укритті, і я залишився в будинку. Я зачинив двері й вікна, заповз під буфет та укрився килимами, які там були, і почав чекати, що буде.

Мені не довелося довго чекати; натовп кинувся до нашого будинку. Вони увірвалися в нього і почали грабувати все, що могли знайти. Я бачив їх усіх. Вони були добрими сусідами та знайомими. Я не міг повірити, що вони здатні на таку порочність. Після того, як заворушники пішли, я виліз із схованки, знову зачинив двері та вікна й повернувся до схованки. Я чув, як родину Коппельманів, які раніше жили в нашому домі, вигнали, і після цього до вечора ніхто більше не заходив.

Перед тим, як усі розійшлися по схованках, мати дістала мішок із золотими монетами. Вона розділила їх між нами і сказала, що краще мати їх із собою. Через брак часу ми розлучилися, і усі члени сім'ї ховалися в різних місцях. Я поняття не мав, де ховаються мої брати й сестри та батьки.

Коли настала ніч, я залишив свою схованку й попрямував на горище, де зустрівся зі своїм братом Давидом та дядьком Самуїлом, які планували, що робити далі. Помітивши мене, вони поспішили повідомити мамі, що я живий. Ми всі дуже зраділи. Проте побачити маму мені не вдалося. Відкривати їхнє сховище було надто небезпечно. Ми лише поговорили деякий час крізь двері, і я отримав її останнє благословення на невідому дорогу, що чекала на мене.

Розмовляючи на горищі, ми заснули. Не знаю, скільки я спав, але коли прокинувся, на горищі залишилися тільки я і мій брат Давид. Дядько Самуїл зник.

Я розбудив Давида. Ми спустилися з горища. Я зміг вибратися з гетто і попрямував у бік села Кунин[1].

[Page 125]

Ми не багато пройшли, коли натрапили на знайомого неєврея – Миколая. Він прямував до Мізоча, і не для того, щоб рятувати євреїв… Він почав виправдовуватися, що шукає сина, а потім показав нам напрямок до села і пішов своєю дорогою. Ми йшли кілька годин і знову зустріли Миколая на світанку… Здавалося, що ми ходили по колу. Цього разу з його допомогою ми дісталися села й зайшли до хати Гаври, старої знайомої. Ми дали їй кілька золотих монет і пообіцяли багато інших цінностей в обмін на притулок. Вона погодилася. Наступного дня до нас приєднався дядько Самуїл та його сестра Ріва в супроводі Бебе Стіфера, мого двоюрідного брата. Щоб домогтися прихильності Гаври, ми розповіли їй, де в нашому будинку в Мізочі заховані одяг та цінності. Потім ми відправили її принести ці цінності нам. Вона повернулася і розповіла, що знайшла схованку, але вона була порожня, бо інші дісталися до неї раніше. Ми не повірили їй і підозрювали, що не вся історія правдива. Проте ми мовчали і нічого не говорили.

Через два дні я був змушений залишити дім разом з моїм двоюрідним братом Бебе Стіфером. Гавра відмовилася приймати нас всіх. Ми попрямували в бік села Клопіт[2]. Там до нас дійшли чутки, що в Заліссі[3] живе наш друг Єхіель Грінберг, у якого там багато зв'язків. З Клопіта дістатися до лісів Залісся було неважко. Справді, ми зустрілися з Єхіелем і дівчиною на ім'я Хава з села Гільча[4], яка була в одному гетто з нами. Єхіель розповів нам радісні новини. Він сказав, що його знайомий чех пообіцяв нам допомогти. Ми вирішили йти до лісу, де могли жити і ховатися.

Ми ховалися в скельних ущелинах в лісі, плануючи своє майбутнє. Ми змогли дістати інструменти і почали готувати сховище. У зв'язку з тим, що Єхіель кульгав, а у Бебе були набряклі ноги, було вирішено, що ми з братом підемо і принесемо їжі на кілька днів для всіх. Коли ми спустилися з пагорба на долину, ми почули гучні кроки. Ми підняли очі й побачили, як біжать німецькі солдати. Нам сховалися в купі листя, зібраного осіннім вітром, і слухали.

Ми почули стрілянину, потім вигуки солдатів, а потім ще стрілянину. Потім тиша наповнила повітря. Ми не виходили із схованки, доки не минув день. Досвід навчив нас, що це небезпечно. Вночі ми вилізли з купи листя і повернулися до свого притулку в скелях.

Ми знайшли Єхіеля і Бебе вбитими. Бебе лежав босоніж. Вбивці вкрали його новенькі чоботи. Його шкарпетки були недалеко від тіла. Я підняв їх і поклав до кишені.

Пригнічені, ми повернулися до Гаври. Замість відповіді на запитання Самуїла «де Бебе?» я показав йому шкарпетки. Він зрозумів і розплакався.

[Page 126]

Незважаючи на те, що ми пережили, ми не могли дозволити собі затримуватись у Гаври. Тієї ж ночі ми повернулися до Залісся.

Голодні, втомлені й пригнічені ми вирішили піти до дядька Савалка Ворозншнилика, щоб попросити хліба. Я стояв поруч, коли Давид просив у нього їжі. Він сказав йому зайти до комори й чекати там, бо він боявся, що хтось побачать, як він годує єврея. Як тільки Давид зайшов до комори, той чех почав кричати вголос: «Єврей! Я спіймав єврея! Поліція!» Я чув, як його дружина та сусіди благали його залишити мого брата в спокої і відпустити його. Він не зупинявся і продовжував кричати: «Я спіймав жида[5]! Поліція, швидше!» Я також почув крик мого брата: «Пане Ворозншнилику! Що я вам зробив? Я хочу жити. Відчиніть двері». Я підійшов трохи ближче. Я бачив, як мій брат роздягався, намагаючись зламати віконні решітки комори, щоб втекти.

Тоді чех схопив товстий прут і почав бити мого брата по руках, намагаючись заштовхнути його назад в комору.

Моє серце калаталося, а з очей текли сльози безпорадності та злості. Я підійшов до чеха. Він здивувався, побачивши мене, і, не роздумуючи, вдарив мене по голові прутом. Я впав на землю, а він продовжував бити мене. Удари змусили мене прийти до тями. Борючись з негідником, я почав рухатися до комори. Нам пощастило, що на коморі був засув, а не замок. Я зміг відімкнути засув і відчинити двері головою. До того, як сили залишили мене, я крикнув: «Виходь, Давиде, двері відчинені».

Напівголий Давид вибіг із комори. Чех намагався напасти на нього, але Давид був швидшим, він вдарив його каменем або шматком металу по голові і нокаутував. До прибуття поліції Давид встиг повернутися до комори й забрав свій одяг. Як тільки ми вийшли з подвір'я чеха, з'явилася поліція. Так швидко, як тільки могли, ми побігли до сусіднього лісу, рятуючись від поліцаїв, які переслідували нас і стріляли.

Відпочивши і набравшись сил. Ми дійшли до села Жовква[6]. Наш знайомий надав нам притулок на деякий час. Нам було незручно їсти його хліб без оплати. У нас було небагато грошей, але він все одно відмовився їх брати. Тому ми вирішили піти до Мізоча, щоб спробувати знайти іншу схованку, забрати свої речі та цінності й використати їх, щоб компенсувати витрати нашого знайомого.

Ми дісталися Мізоча. Схованка була зовсім пуста. З порожніми руками ми повернулися до Жовкви і розповіли про невдачу нашому знайомому. Ми подякували йому за все, що він зробив, і розлучилися з ним.

[Page 127]

Блукаючи, ми дійшли до віддаленого містечка і постукали у двері будинку, що стояв окремо від інших. Двері відкрили, нас привітали і сталася дивна річ. Хазяйка будинку почала нас цілувати, обіймати, плакати від радості. Поки ми роздумували про її поведінку, вона сказала нам, що вона Геня Бронька, наша економка, яка працювала у нас, коли ми були дітьми. Тоді ми її впізнали й згадали. Саме у неї ми вперше за багато тижнів поїли гарячої їжі. Ми дізналися про інших євреїв, які ховалися неподалік. А головне, її чоловік провів нас до лісу, знайшов нам місце для схованки і навіть допоміг її побудувати.

У тій схованці я тяжко захворів і лише дивом не помер. Я був занадто хворий, щоб говорити. Схованка завалилася під час дощів, за кілька хвилин після того, як ми її залишили. Блукаючи, ми зустрічали багатьох вцілілих з гетто Мізоча та інших міст. Ми зустрічали хороших людей, чия доброта та добрі вчинки повернули нам віру в людство, але ми зустрічали й гірших за диких звірів і небезпечніших за будь-яких чотирилапих хижаків.

Внаслідок дій партизанів Іцхака Вассермана, які праведно помстилися тим, хто вбив його батьків, повага до нас серед місцевого населення надовго зросла. Усі містечка та села говорили про героїчні подвиги нашого земляка, який навіював страх на всіх ненависників євреїв.

Одного разу ми натрапили на Макса Вальтфренда із Соснівки[7], який мешкав у гетто Мізоча. Він був важко поранений, його руки та ноги були зв'язані. Він розповів нам, що його спіймали двоє молодих хлопців, які зв'язали його мотузкою і намагалися вбити. Вони не змогли цього зробити, бо в них не було гострого ножа, лише тупе лезо. Поки один з них пішов за ножем, Макс прийшов до тями і вдарив свого охоронця зв'язаними ногами в живіт. Він розкрутив мотузку так, що міг рухатися, і таким чином опинився тут. Ми зняли з нього всі мотузки, помили його і перев'язали йому рани. Відтоді він залишався неподалік, і ми зустрічалися ще кілька разів.

Багато разів нам допомагали євангелісти[8], які робили це з етичних та релігійних причин. Натомість від нас неодноразово вимагали брати участь у їхніх молитвах та ритуалах і прикидатися послідовниками їхньої віри.

Одна жінка з родини євангелістів дуже хотіла мою шийну хустку. Я віддав її їй без вагань і з того моменту завоював її серце. Там ми дізналися, що мій батько живий і блукає навколо Мізоча. Німці дозволили йому жити там відносно вільно. Із цим дозволом німці хотіли зібрати всіх уцілілих в Мізочі, наштовхуючи їх на думку, що можна жити, якщо служити німецьким панам. І справді, ця чутка дійшла до деяких наївних людей, які вийшли із схованок. Їх виявили і негайно вбили. Вони не вбили мого батька. Йому натякали, що він повинен тікати, але він вже втомився від життя і йому було байдуже, що буде.

[Page 128]

Ми написали йому листа і попросили приєднатися до нас. Наш знайомий Бончковський мав доставити лист до Свольки, а Сволька – передати Татові. Бончковський не зміг вирушити в призначену ніч через сильний сніг, що вкрив дороги, і прийшов з листом до Мізоча на наступний день після того, як тата стратили…

Сволька допомагав нам, надсилаючи одяг та їжу. Він ніколи не відмовляв нам. З часом ми познайомилися з іншими людьми і навчилися ладити з ними. Ми допомагали євангелістам по господарству, а особливо спеціалізувалися на подрібненні борошна жорнами.

Поки ми переховувалися на горищі в будинку чеха, німці несподівано увірвалися в село. Вони зібрали всіх людей, включно з жінками та дітьми, і поставили їх обличчям до стіни. Потім почали підпалювати будинки. Одразу ж після цього людей мали вбити за реальну чи уявну підтримку бандерівців[9] чи партизанів, я точно не пам'ятаю. Ми вирішили не спускатися з горища і згоріти живцем, бо якби нас виявили, то все село було б безжально знищене. Ми накрилися, сповідалися й чекали, поки вогонь дійде до нас. Ми лише просили Бога, щоб смерть прийшла без зайвих тортур. Коли вогонь почав гаснути, я визирнув. Крізь щілини я побачив, що чехи бігають з пакунками, а німців вже немає. Ми спустилися з горища і дізналися, що в останню хвилину мешканців помилували і наказали лише змінити місце проживання. Вони дивувалися нашій мужності, що ми були готові згоріти живцем, щоб не завдати їм шкоди. Вони пообіцяли взяти нас в село Борщівка[10], куди вони збиралися переїхати.

У тій місцевості ми зустрілися з Бронею Вайнцвейг із Здолбунова[11], яка кожне літо проводила в Мізочі зі своїми родичами, з перукарем Вельвелом і з дітьми Ашера Шапіра. Ми побудували неподалік нову схованку і жили в ній. Потім Броню схопили бандерівці, коли вона йшла шукати їжу. Однак, її відпустили і вона дожила до дня тріумфу над німцями.

Ми обидва – мій брат Давид і я – пережили ще багато пригод і чудес. Не раз ми розлучалися під час раптового нападу на нас, але завжди знаходили один одного через деякий час. На порозі визволення, коли ми знали, що дні німецького панування злічені і перемога близько, нас особливо переслідували бандерівці, й існувала велика небезпека бути вбитими перед самим порятунком.

Ми дуже берегли своє життя і за допомогою Того, хто Вгорі, дожили до нашого визволення Червоною Армією.

[Page 129]

Давид одразу вступив до лав радянської служби безпеки. Тоді до нас прийшов Сволька і просив заради нього помилувати його дядька Ворозншнилика, який колись замкнув Давида в коморі і хотів віддати його гестапо. Я не дав йому чіткої відповіді, але Давид сказав, що готовий відплатити Свольці за все, що він для нього зробив, навіть своїм життям. Однак дядька, який хотів його несправедливо вбити, він не пробачить. Давид не сказав, що віддасть його органам, а я пообіцяв Свольці вплинути на Давида, щоб він простив його дядька, бо це було бажанням Свольки. Зрештою, коли Давид наближався до села з представниками радянської влади, не маючи наміру якось зашкодити дядьку, той побіг і повісився в коморі, де хотів затримати Давида…

Після усіх поневірянь ми оселилися в Рівному[12] і багато допомагали уцілілим євреям завдяки нашим зв'язкам з владою. Я випадково врятував Міхаеля Курника від групи бандерівських злочинців, які були на шляху до заслання в Сибіру, коли він випадково натрапив на них. Ми підтримували інших матеріально або допомагали оформити документи. Таким чином, наприклад, я повернув Асію Бараз до іудаїзму тощо.

Високопоставлений російський командир одного разу натякнув, що нам слід залишити Росію. Ми відчували навколо себе антисемітизм і вирішили зробити так, як він порадив. Мені вдалося познайомитися з моєю майбутньою дружиною Ідою Айзенгарт, вивести її з середовища неєвреїв та відновити її безпеку. Поблукавши багатьма країнами, ми нарешті досягли безпечної гавані в нашій країні у розпал Війни за Незалежність і зуміли зробити свій скромний внесок до розбудови єврейської держави.

Примітки перекладача з івриту на англійську

  1. Кунин – маленьке село в 1 кілометрі на північ від Мізоча. Зворот
  2. Клопіт – маленьке село в 1 кілометрі на схід від Мізоча. Зворот
  3. Залісся – місцевість між Кунином та Клопітом, приблизно 4 кілометри на північний схід від Мізоча. Зворот
  4. Holchi – вважається, що це сучасне село Гільча Перша, приблизно 9 кілометрів на схід від Залісся. Зворот
  5. Зневажливе слово на позначення єврея – זשיד. Зворот
  6. Жовква – населений пункт не вдалося ідентифікувати. Зворот
  7. Соснівка – село приблизно в 20 кілометрах на південний захід від Мізоча. Зворот
  8. Євангелісти – слово на позначення протестантських деномінацій в цій місцевості, ймовірно включали громади чеського походження. Зворот
  9. Бандерівці – послідовники Степана Бандери, лідера войовничого крила ультра-націоналістичної Організації українських націоналістів (ОУН), яка під час війни підтримувала нацистську Німеччину. Зворот
  10. Борщівка – місцевість приблизно в 7 кілометрах на південний схід від Мізоча. Зворот
  11. Здолбунів – невелике місто у 18 кілометрах на північний схід від Мізоча, приблизно за півдороги до Рівного. Зворот
  12. Рівне – обласний центр, 30 кілометрів на північ-північний схід від Мізоча. Зворот


Як батько промовою врятував життя моєї матері

Асія Браз

Переклад з івриту на англійську – Гейбріель Купер

Коли німецькі окупаційні війська розташувалися в Мізочі й почали відновлювати та відроджувати господарські підприємства та фабрики краю, мого батька відправили в село Будераж, щоб розпочати там молочне виробництво.

Я була тоді одинадцятирічною дівчинкою, батьки панькалися зі мною та доглядали, як зіницю ока. Мій єдиний брат – Ѫзя – навчався у львівському університеті, і ми думали, що йому вдалося втекти до Росії разом із Червоною армією.

Накази та жорстокі переслідування євреїв ставали все частішими й численнішими, і у мого батька зникли ілюзії, що євреї ще зможуть знайти дні поваги й спокою; він подружився з польською сімейною парою без дітей і вони домовилися між собою, що поляки приймуть мене як дочку. Батько пояснив мені нашу ситуацію, він спробував вмовити мене залишити дім і за власним бажанням поїхати до польського подружжя в Будераж. Звичайно, він пообіцяв, що коли часи зміняться, я повернуся додому і ми будемо жити щасливим життям, як раніше.

[Page 130]

Одного ясного дня подружжя з'явилося в нашому домі, щоб забрати мене з собою в село. Я не погоджувалася. Я плакала, я кричала, я казала, що не хочу розлучатися з моїми улюбленими батьками. Оскільки все це зі зрозумілих причин мало відбуватися потайки, вони не могли змусити мене залишити гетто так, щоб ніхто не знав. Не маючи іншого вибору, вони домовилися, що я залишуся з батьками, але батько приїде до поляків, коли стане небезпечно. Одного разу батько навіть взяв мене до поляків, щоб я точно знала, де це місце, і могла знайти його, якщо знадобиться. Тієї лиховісної ночі, коли нас розбудили і сказали, що гетто оточене і почалося знищення, усі мешканці почали тікати з дому.

Я чіплялася за батьків і не хотіла розлучатися з ними. Тільки коли мама сказала мені, що я їм заважаю і плутаюся під ногами, я попрощалася з ними і побігла до Моті, знайомої християнки, яка в добрі часи була служницею в домі наших друзів на прізвище Вигода, які тоді жили в сусідньому будинку Гартштейна.

Чоловік Моті був пекарем, як тільки я прийшла до них, він закрив мене в шафі. Поки я була у шафі, до будинку зайшов поліцай, і я почула, що він прийшов повідомити їм, що нарешті настав кінець євреям Мізоча. Одразу після того, як поліцай пішов, шафу відкрили, і пекар сказав мені: «Дитино моя, ми не можемо залишити тебе тут».

Я не розуміла ситуації: я була одягнута як шикса[1], у мене в руках були документи, що посвідчували особу дівчини-християнки, і я думала, що небезпека для мене минула. Пекар не став говорити зі мною чи слухати мої пояснення, він тільки взяв мене на руки, відніс на склад і заховав у повний кісток великий ящик, який був на складі з радянських часів.

Я довго лежала з тими кістками. Була ніч, день і знову ніч. Я чула постріли, крики, гавкіт собак. Я була засмучена, дуже засмучена, лежачи безпорадно та заціпеніло.

Українці за власним бажанням грабували єврейські будинки, а склад Гартштейна перетворили на свою базу. Вони приходили з краденими речами, залишали їх на складі та поверталися, щоб продовжувати грабувати. Вони навіть дійшли до коробки, де я ховалася серед кісток, і наповнили її речами з єврейських домівок. Я донині не можу зрозуміти, як мене там не знайшли.

На третю ніч прийшов чоловік Моті, витяг мене з купи речей і кісток, дав мені сумку з хлібом і сказав: «Моя рука занадто коротка, щоб врятувати тебе. У містечку зараз палає велика пожежа. Усі зайняті гасінням вогню, і зараз настав час тікати». Я стояла без сил, ще не до кінця розуміючи ситуацію. Тоді Байєр (пекаря звали Байєр) взяв мене за руку і силою потягнув на польське кладовище.

[Page 131]

Театральний гурток народної школи

[Page 132]

Там він розлучився зі мною. Він побажав мені удачі і сказав тікати з Мізоча. Він також порадив мені не йти звичайним шляхом стежками в полях. Він запевнив мене, що добрі люди мені допоможуть.

Я не знала дороги до Будеража, була темна ніч, собаки гавкали, і я боялася йти. Я постукала в якийсь будинок і попросилась залишитися з ними. Крізь замкнені двері вони відповіли: не хочуть мені зашкодити, але й допомогти не можуть. Я звернулася до милосердя в їхніх серцях, а вони відповіли мені погрозами. Я пішла від того будинку і вирушила у невідоме. Я йшла цілу ніч і, коли настав ранок, виявилось, що я опинилась в селі Гільча, у протилежному напрямку від села Будераж, куди я прагнула дістатися. Тут на мене напав великий пес. Я дала йому великий шматок хліба, і він пішов від мене. Я продовжувала йти і натрапила на гоя[2] з мішком. Я назвалася християнкою, а на його запитання, звідки я прийшла і куди йду, відповіла, що повертаюся додому з гостей. Він зрозумів, хто я, дав мені смачний пиріг з квасолею і показав дорогу до Будеража. Сам гой сказав, що йде в Мізоч, щоб забрати собі те, що належало євреям.

Розбита, втомлена до смерті, голодна і з відчайдушним бажанням відпочити, я прийшла в Будераж до поляків, які колись хотіли мене усиновити. Вони сказали мені, що відтепер мене звати Маруся, і що я їхня родичка, чиї батьки були депортовані радянською владою. Я вдавано погодилася і не стала розповідати їм, що пережила. Я ще не встигла відпочити чи перевести дух, як жінка покликала мене рубати дрова. Незважаючи на велику втому, я почала пиляти дерева разом з жінкою, хоча я ніколи цього раніше не робила,. Під час роботи я розповіла їй про все, що зі мною сталося, і запитала, чи можна мені відпочити. Жінка негайно відвела мене додому, нагодувала як слід і поклала спати. Я багато спала і поволі-поволі відновлювала сили. Лише господиня знала, хто я насправді; усі інші члени сім'ї, включно з батьками жінки, знали не більше, ніж решта мешканців.

Через кілька днів після того, як я приїхала до Будеража, німці видали наказ вивісити біля кожного будинку затверджений поліцією список усіх, хто мешкає в цьому будинку. Поліція визнала мої документи. На десяту ніч перебування в Будеражі мені наснився сон: мої батьки йшли вузькою стежкою з багатьма перешкодами. Вони йшли і наближалися до мене. Уві сні я відчула, як хтось торкнувся моєї голови і ніжно розбудив мене. Я розплющила очі і переді мною стояли Батько й Мати. Він був одягнений як типовий український селянин, і в ньому важко було впізнати єврея. Наша радість була величезною, і ми поспішали розповісти все один одному. Я розповіла батькам, що зі мною трапилося, а мама розповіла мені, що їй вдалося потрапити в схованку Фінкеля. У цій схованці не вистачало місця для батька, тому він сховався на даху. Звісно, їх наполегливо шукали, тому що їх добре знали і їх відсутність була помітною. Але схованка була хорошою, і їх не знайшли. У всієї родини Фінкель були арійські документи, і вони були у схованці, поки ситуація в містечку не заспокоїлася. Потім вони вийшли із схованки, і мій батько навчив усіх, як тікати з Мізоча. Батьки побули зі мною кілька днів, поки Габрова, хазяйка, не сказала їм йти. Вона додала, що дотримає свого слова і врятує мене, але залишаючись, мої батьки ставлять під загрозу і її, і мене,. Вибору не було. Я попрощалася з батьками і з того часу не бачила їх. Мною опікувалися в сільській громаді польських дітей поблизу Рівного[3], і я була в безпеці.

Батько мав плани порятунку, а також відповідні документи, і був впевнений, що вони зможуть дістатися до безпечного місця. На жаль, по дорозі до Будеража вони зустріли групу молодих українських хлопців, які з веселощами поверталися з вечірки. Ці чоловіки добре знали мого Батька. Благання батьків не допомогли, як і хабарі та обіцянки, які вони давали українцям. П'яні хлопці повели моїх батьків до Мізоча, щоб віддати їх в руки німців.

Німці зібрали натовп для показового вбивства, і батько отримав наказ викопати яму для них двох. Батько викопав яму і сказав матері, що збирається врятувати її, і що вона мусить терпіти, тому що її діти ще живі, і вона повинна вижити, щоб доглядати за ними. Яма була готова, і їм наказали стати на край їхньої могили. Тоді батько звернувся до української поліції і попросив виконати його останнє скромне прохання перед смертю. Вони були спантеличені, коли почули, що він просить дозволити йому поговорити з громадою, щоб попрощатися, і погодилися. Тоді батько обернувся і сказав: Шановна громадо! Я отримую це покарання з небес для євреїв і йду на смерть без гніву та скарг. Проте на порозі смерті я хочу відкрити вам таємницю, яку ми зберігали роками, і прошу, щоб мою дружину Розу після її смерті поховали на християнському цвинтарі, тому що вона православна[4]]… Я не міг розкрити цю таємницю, бо батьки та родичі не дали б мені одружитися з нею.

Але тепер, коли я збираюся назавжди розлучитися з вами, я сподіваюся, що ви не відмовите у моєму останньому проханні. Багато років ми жили в дружбі, я нікому з вас не вчинив несправедливості, нікого не образив. Я боюся постати перед Творцем світу з тією несправедливістю, яку я вчинив у своєму житті, коли обдурив православну дівчину і ввів її до чужого народу. Ми обидва отримаємо заслужене покарання і помремо без скарг. Але я буду радий померти, якщо буду знати, що виправив те, що зробив, і моя дружина зможе зустріти вічність серед членів своєї релігії та спільноти.

[Page 134]

Шепіт пройшов великим натовпом. Жінки ридали і кричали: спасти чисту православну душу! Не смійте заподіяти їй шкоду!

Сум'яття зростало і галас натовпу заглушив голос мого батька.

 

Група «Бейтар» під час походу в ліс Сосонки

[Page 135]

Ніхто не ставив під сумнів «зізнання» мого батька. Навпаки, багато хто почав згадувати численні «ознаки» і «докази» того, що моя мати не єврейка. Найкращим доказом було те, що вона зовсім не була схожа на єврейку і володіла російською мовою навіть краще, ніж праведні православні віряни.

Зрештою Батька стратили на місці, а Матір передали православному священику. Звідти вона переїхала в село Дермань і працювала там медсестрою. Син священика Вася, наш давній знайомий, багато їй допомагав і навчав стосовно православ'я, щоб вона не видала себе.

Я отримала від неї два листи. У них вона розповіла мені, що працює медсестрою в батальйоні бандерівців, але нічого не розповіла про долю мого батька і про те, як вона потрапила туди.

Коли радянські війська наближалися, мою маму одного разу вночі викликали в ліс, щоб надати медичну допомогу пораненим. Бандерівці вбили її в лісі, бо вона забагато знала про те, що вони робили, і боялися залишити її живою за радянської влади. Ѫ таким чином на порозі визволення я залишилася сиротою без батька та матері.

 

Члени групи «Гордонія» в Мізочі

 

Примітки перекладача з івриту на англійську

  1. Шикса – слово на їдиш на позначення жінки або дівчини-неєврейки Зворот
  2. Гой – слово на їдиш на позначення неєврея Зворот
  3. Рівне, історично Ровно, - місто в сучасній Західній Україні Зворот
  4. Російська православна церква Зворот


[Page 136]

Партизан Ізя Вассерман

А. Бен-Оні

Переклад з івриту на англійську – Айзек Маковскі, Джошуа Метцель і Семюел Ротенберг

Зима була у самому розпалі. Після того, як три дні поспіль падав сильний сніг і повністю вкрив землю, запанував сильний холод з шаленим вітром. На вулицях села Еліранія[1] не було жодного сліду, а безлюдні стежки виблискували білим. Селяни замкнулися в своїх хатах і грілися.

 

 

Густий темно-сірий дим виривався з димарів, а крізь двері та вікна просочувалися запахи топленого сала чи свіжої випічки. У той час сім'я Вассерманів переховувалася в підвалі з милості польського селянина Оманського; в обмін на невелику суму Оманський давав їм гарячий чай та їжу і розповідав новини для підняття настрою. Вони запам'ятали свій притулок просторим, зручним, світлим і теплим, і дякували Богу за те, що він дав їм дах над головою в ті смутні часи, коли землі навколо Рівного, Дубна, Здолбунова та Острога були оголошені «judenrein», тобто євреїв було повністю знищено. При згасаючому світлі ліхтаря вони згадували «старі добрі часи», коли проводили зимові вечори у себе вдома в оточенні друзів і знайомих за столами з делікатесами, і підраховували, що їхнього золота та коштовностей вистачить мінімум десять років, а потім…

[Page 137]

Лише одна річ порушувала відносне задоволення Вассерманів: їхній єдиний син Ізя не хотів переховуватися і терпляче чекати, поки мине гнів. Коли прийшли німці і наказали євреям носити ганебні латки, він одразу знайшов зброю і втік до лісу. До знищення гетто в Дубно про нього майже ніхто не чув, і лише коли вони врятувалися та втекли до лісу, вони дізналися, що їхній син живий і очолює невелику відважну групу партизанів. Вони зустріли його в лісі й відтоді регулярно зустрічалися.

Коли вони зустрічалися, він ніколи не згадував ні про рейди партизанів, ні про свою війну з німцями, ні про допомогу, яку надавав євреям у лісі. Про свого сина вони чули лише з вуст євреїв і неєвреїв Мізоча та Дубна, яких зустрічали в лісі; вони чули про мужність свого Ізі, про смертоносні дії, які він і його загін вчиняли проти німецьких позицій, які були розпорошені й ізольовані в цьому районі, і про суворі покарання колабораціоністів і тих, хто не бажав допомагати євреям, які переховувалися.

Коли батьки намагалися відмовити його ризикувати своїм життям, воюючи з партизанами, він вставав й уходив.

Три дні тому він домовився провідати їх, але так і не прийшов. Вони припускали, що він не приїхав через сильний сніг і лютий мороз. Проте вранці власник підвалу розповів їм, що після тяжкого і кривавого бою з німецькою жандармерією в сусідньому селі, у якому всі німці та їхня зброя були знищені та захоплені, загін Ізі перемістився в ліси біля Шумська[2] та Кременця[3]. Пані Бейла Вассерман, мати Ізі, мала підозру, що з її улюбленим сином щось трапилося, і попросила зятя Ізі, Моше Мейсліша, який був одружений з її донькою Малією, сестрою Ізі, піти з їхнього притулку вночі та дізнатися про долю Ізі. Стукіт в двері підвалу нажахав його мешканців. Вони швидко сховали свої коштовності та золоті каблучки, і батько, Йосеф Вассерман, відчинив двері.

Господар дому давав їм гарячий чай, хліб, м'ясо, сало і навіть горілку. Харчі завжди передавали через приховану діру. Вони відчиняли двері господареві будинку лише тоді, коли він мав розповісти щось важливе. Без будь-яких приготувань він розповів їм, що німці проводили масштабні обшуки по всіх довколишніх селах, шукаючи партизанів Ізі. В Еліранію вони мали прибути десь увечері чи наступного ранку. Вони не сумнівалися в можливості надзвичайно ретельного обшуку його будинку, тому що хтось із мешканців міг по секрету розповісти німцям про його зв'язки з євреями. Заради всіх інших власник будинку хотів, щоб родина залишила підвал на декілька днів, поки не завершиться обшук. Він вже знайшов для них придатне місце в лісі, і відведе їх туди з настанням темряви. Йосеф Вассерман дав селянину ще один гідний подарунок, і вони домовилися, що коли німці будуть наближатися до села, селянин відведе біженців до схованки в лісу. Син селянина мав сповістити їх, що можна повертатися через годину після обшуку.

[Page 138]

Селянин пішов з підвалу, а родина Вассерманів сіла їсти. Тривога панувала у підвалі, гризучи їхні серця; їм знову доведеться жити під відкритим небом, бути залишеними на милість вітрів і снігу, а страх буде кружляти над їхніми головами…

Моше, якому потрібно було йти з підвалу, щоб дізнатися про долю Ізі, готувався в дорогу, він зібрав камуфляжний одяг, трохи грошей, сірники та свічки і терпляче чекав, поки село засне. Раптом страшний крик сусіда Крашинського пронизав стіни підвалу, вони насторожили вуха і чітко почули слова, що лунали з уст Крашинського: «Німці вже дійшли до села. Вони грабують і нападають, вимагають і підпалюють. Тікайте та рятуйтеся!»

Вони все ще не розуміли, що відбувається, коли почули стукіт у двері. Увійшов селянин, засмучений та в істериці, і сказав йти за ним, бо німці вже дійшли до третьої хати вниз по вулиці.

Напівголі, перелякані й розгублені Вассермани вийшли з дому разом із селянином і повернулися обличчям до лісу. Селянин побіг, вони за ним. Вони важко дихали, падаючи від ваги своїх речей та напруги, потім підводилися і продовжували бігти.

Вони пройшли крізь гущавину лісу і були вже близько до своєї схованки, коли Моше та родина розлучилися. Моше попрямував у напрямку села Гурби[4], щоб спробувати дізнатися, чому Ізя так і не з'явився. Його годинник показував, що було ще рано, 20:00, і небезпека зростала, оскільки німці оточили їх. Він сповільнив ходу, подивився навколо й сів у зручному місці зробити свої справи. Після паузи він продовжив свій шлях.

Там, перш ніж він зупинився, щоб перевести подих і відпочити від напруги, він почув жахливі крики з глибини замерзлого лісу. Моше розмірковував, чи знайомі йому ці голоси. Він насторожено підвівся й уважно прислухався, але крики не змінилися. Можливо, подумав він, це були пронизливі крики жаху? Можливо, його розбурхана уява ввела його в оману? Але це не можливо! Хіба він не чув на власні вуха жахливі крики своєї дружини? Він прискорив крок назустріч крикам. За кілька десятків метрів від нього промайнули чотири силуети. Моше стояв за товстим деревом і дивився, як фігури віддалялися. Він упізнав у високій фігурі узбека, колишнього російського в'язня, який працював у селянина і з яким вони жили в підвалі.

[Page 139]

Біжучи, Моше подолав подолав велику відстань та знайшов спостережний пункт, звідки він міг все бачити й залишатися непоміченим. Він одразу впізнав решту силуетів. Чоловік із палицею в руках був власником будинку, який привів родину до так званої нової схованки. Старший син Владик біг зліва від батька з сокирою на плечі та родичем хазяїна з сусіднього села. Моше пішов назад по своїх слідах до схованки в лісі. За кілька метрів від місця, де він розлучився зі своїми близькими, він знайшов їх усіх з розбитими черепами. Все було ясно і зрозуміло…

* * *

Вбивці повернулися до будинку усміхнені та щасливі. Вони вбили ненависних євреїв без жодного опору та труднощів. Тільки один-два з них встигли закричати перед смертю. Оманський навіть не змив краплі крові з обличчя та рук, коли побіг до підвалу, де переховувалася родина вбитих. Як голодний хижак, що напав на жертву, він кинувся на валізи, які дістав з-під ліжок. Він накинувся на них, і його голова закрутилася від радості; там були золотих монет і багато платини, більше, ніж він коли-небудь бачив. Він навіть не міг уявити таких прикрас, і ніколи не носив такого гарного одягу. Він зачинив підвал на замок і клямку, піднявся до свого будинку, прийняв душ і переодягнувся. Одразу після цього він покликав свого слугу-узбека та решту своєї родини і сів, щоб випити чарку горілки на честь вигнання євреїв з його дому. Усі раділи багатствам, що потрапили до їхніх рук, а ще більше раділи, що про вбивство знали тільки вони та їхній сусід Крашинський. Усі в їхній родині, сусід Крашинський і слуга-узбек отримали подарунки з майна Вассерманів і обіцянку отримати частину одягу. Тільки старий батько не брав участі у веселощах, а сумно сидів у кутку. Незважаючи на те, що він погоджувався, що було б добре позбутися євреїв через небезпеку, він сказав, що достатньо забрати їхню власність і вигнати їх. Він вважав, що вбивству немає виправдання, а також, що німцям Бог не простить. Так він сказав своєму синові, але його син стояв на своєму і доводив, що якщо він забере у євреїв майно і залишить їх живими, він не знатиме спокою, бо вони можуть повернутися, коли часи зміняться, і вимагатимуть назад своє багатство та шукатимуть відплати за ганебний вчинок. Тепер він може заспокоїтися, бути в безпеці, безперешкодно насолоджуватися своїм багатством і жити своїм життям.

* * *

Сонні та виснажені, але надзвичайно задоволені, бійці загону Ізі прибули на свою базу на скелі в Шумському лісі. Рейд був дуже успішним. Німецька частина здалася в селі майже без бою. Вони без звуку ліквідували охорону. Увійшовши в будинок, вони зненацька захопили решту вояків підрозділу, які лежали на своїх ліжках без зброї.

[Page 140]

Після словесної перепалки вони зв'язали німцям руки, забрали всю їхню зброю, гроші, документи та майно, і зникли в гущавині лісу. Німці постали перед судом: їх допитували про їхні дії і засуджували до смертної кари за участь у звірствах в гетто, крадіжки майна населення та окупацію чужих земель. Німці були жалюгідними полоненими. Вони благали залишити їм життя. Вони проклинали Гітлера, зверталися до совісті партизанів, обіцяли не чіпати їхніх друзів-євреїв, але їхні гріхи були відомі, і їх усіх розстріляли.

Із захоплених припасів партизани приготували смачну і ситну їжу, а завершили ароматними сигаретами, знайденими на столі командира німецького підрозділу. Цього разу вони навіть спали без охорони. Вони зачинили двері й укріпили їх трьома мішками з піском, а потім заснули. Один Ізя, незважаючи на виснаження, страждав від безсоння. Дивні кошмари мучили й нападали на нього, і він, як ніколи, сумував за сім'єю. Хропіння сплячих дошкуляло йому, тож він піднявся, одягнувся й вийшов. Він відчував гіркий присмак у роті та легке запаморочення від алкоголю та фізичного навантаження. Навколо панувала лякаюча тиша. Густі дерева приховували не тільки партизанську базу, а й небо і білий простір.

Ізя вийшов з-під дерев у поле. Свіже повітря й холод розвіяли запаморочення, як чарівною паличкою; воно ніби зникло. Він підвівся. Він дістав пістолет з кобури, притиснув холодну металеву рукоятку до чола й щік, потім перевірив механізм, зарядив і рушив у дорогу. Промайнув великий сірий кролик, зникаючи в лісі позаду. Небо було яскраве, залите світлом повного місяця, який плив між хмарами і дивився своїм сумним обличчям на всесвіт. «Ночі в Ханаані дуже гарні, прохолодні та яскраві». Він раптом почав наспівувати. Яка чудова ніч! Втікач сам, наодинці. Зазвичай у такі ночі він запрягав пару швидких коней у сани з м'якими подушками й весело катався зі своєю дівчиною. А тепер… «Ночі в Ханаані дуже гарні, прохолодні та яскраві». Без сумніву, розмірковував він для свого задоволення, коли ми досягнемо успіху і дістанемось до Землі Ізраїлю, я часто сумуватиму за цим небом, білим снігом і густими лісами. А коли він починав думати про Землю Ізраїлю, він забував про своє становище, свій статус, свої обов'язки і навіть про тугу за своїми батьками, яка зазвичай була в його серці, коли їхні постаті з'являлися перед ним у кожній події чи видінні, яке він уявляв собі.

[Page 141]

Ізя вирішив, що наступного дня відвідає їх. Він прийде до них і вимагатиме, щоб вони переїхали в секретне місце поблизу нього, але Ізя не знав, що він більше ніколи не побачить своїх батьків і не зможе відвідати їхні могили.

* * *

Чутки пронеслися ще до того, як Моше встиг комусь розповісти про підступне вбивство, і всі вже знали, що Вассерманів убив власник підвалу, який жадав усіх їхніх речей і грошей. Двоє поляків із його товариства негайно донесли Ізі про злочин і розповіли йому про підлі вчинки своїх товаришів.

Він вже визначився з помстою та покаранням і попросив трьох добровольців із загону для виконання смертного вироку вбивцям його батьків та їхнім спільникам. Увесь загін бажав бути добровольцями, незважаючи на труднощі та небезпеку місії. Із добровольців Ізя вибрав кращих бійців загону, серед яких були хороші друзі, брати Юргільвич, поляки з Дубна, та його дівчина панянка Анда. У своєму останньому зверненні до загону він змусив їх дати клятву, що вони не складуть зброю, доки не знищать Гітлера і повернуть свободу поневоленим народам. Він призначив замісника і, сидячи з друзями перед розлукою, запевняв їх, що все буде добре. Четверо партизанів вийшли з лісової криївки о шостій годині вечора і відправитися в село в Еліранії, щоб покарати вбивць.

* * *

Після двох з половиною годин ходьби вони зупинилися за півкілометра від цілі. Анду відправили в село у розвідку. Більшість жителів села вже спали, тому вона не побачила нічого особливого в селі і не знайшла жодного сліду офіцерів жандармерії. Після короткої наради вони вирішили не зволікаючи зайти в село і розпочати акцію. Вони йшли обережно. У Ізі був кулемет, у старшого Юргільвича – пістолет і граната, у молодшого брата – автомат, а Анда мала маленький пістолет з гарною срібною рукояткою, який вкрали в німецького офіцера під час однієї з операцій. Будинок убивці стояв на краю села, трохи відокремлений і добре захищений. Молодий Юргільвич постукав у вікно і по-німецьки наказав відчинити двері. На запитання чому їх турбують вночі, він відповів, що з достовірного джерела відомо, що в цьому будинку переховують євреїв, тому вони приїхали проводити обшук. Хазяїн будинку відповів, що якби тут були євреї, то він би сам їх убив, і відчинив двері. Побачивши Ізю, він знепритомнів. Усі в домі повставали зі своїх ліжок, їх поставили в ряд біля стіни, і змусили відповідати на запитання. Селянин, який прийшов до тями, все заперечував і почав благати залишити йому життя.

[Page 142]

Розслідування було жорстоким, але коротким. Ізя отримав від вбивці визнання з описом вбивства та поясненням мотивів підлого вчинку. Першим застрелили слугу-узбека, а за ним і всіх. Лише літній батько вбивці залишився живим. Після цього будинок облили нафтою та бензином і підпалили разом з усіма трупами та їхніми речами.

Наступного дня вся громада була стривожена. Євреї, які переховувалися в навколишніх селах, тікали в ліси чи села, які були подалі. Страх перед Ізєю та його загоном охопив усіх тих, чиї руки були заплямовані кров'ю євреїв і чия совість не була чистою від доносів. Німці також заворушилися і надіслали великі потужні сили литовців.

Тим часом ширилися легенди та перекази про подвиги та героїзм Ізі, з вуст в уста розповідали про дива та успішну боротьбу партизанів проти німців. Це було не дуже приємно німцям, які вирішили за будь-яку ціну схопити Ізю. А коли їм це не вдалося, вони вирішили розставити пастку і влаштувати зустріч з гестапівцем в Дубно: вони хотіли обговорити умови, на яких Ізя розпустить свій загін. Достовірних і перевірених фактів про зустріч мені знайти не вдалося. Однак, згідно багатьох переказів, які ширилися серед тих, хто залишився в живих в Мізочі, та серед німців, під час зустрічі Ізі з командиром гестапо в Дубно, Ізя сказав командиру, що не складе зброї, доки справедливо не помститься за кров свого народу і не побачить поразку розбитої гітлерівської Німеччини. Як він уникнув пастки – невідомо; кажуть, що у нього був важливий союзник, німці говорили про свого командира, що він був не задоволений вбивством євреїв і у своєму серці категорично не погоджувався з Гітлером. Я чув з вуст одного українця з Мізоча, ніби загін партизанів протягом усієї розмови охороняв обох, і тому жандармерія не намагалася їх схопити… Проте сама історія появи Ізі в управлінні гестапо у великому районному місті Дубно без жодного сумніву доводить, що перед нами незвичайно хоробрий партизан, нестерпний для німців. Ці історії лише прискорили його ліквідацію.

* * *

Ізя Вассерман народився в Мізочі в 1919 році. Поки він ріс, його батьки стали дуже заможними, а його батько вважався дуже багатим у своїй громаді. Батьки придбали будинок поміщика. Невеликий палац виділявся своєю пишнотою. Там він здобув освіту, а також був активним і відданим членом місцевого відділення «Бейтар». На час бар-міцви він вступив до польської державної школи в Рівному. Там він вперше в житті зіткнувся із проявом антисемітизму. Відтоді він став надзвичайно завзятим і почав вмовляти свого батька владнати бізнесові справи в Польщі та здійснити Алію до Святої Землі.

[Page 143]

Коли розпочалася Друга світова війна і радянська влада прийшла в Мізоч, їхнє майно було націоналізоване і їх збиралися відправити в Сибір. За порадою радянського офіцера батько зміг зберегти частину свого багатства. Батько змінив місце проживання і переїхав з родиною в Дубно. Там він працював, але про його минуле ніхто не знав. Німецька окупація застала Вассерманів у Дубно. Коли прийшов німецький наказ, який змушував євреїв носити жовту нашивку, Ізя повстав проти цього і пішов жити до своїх польських друзів, родини Юргільвич. Коли німці почали поневолювати робітників (це було ще до ліквідації гетто в місті), він утік до лісу з двома синами з родини Юргільвич. Вони дістали зброю і жили зброєю. Потроху вони зібрали 15 людей для свого загону, але не більше.

Після ліквідації гетто в Дубно загін розпочав військові дії проти німців та колабораціоністів. Представники радянських сил хотіли зв'язатися з ними, і перший командир підпілля просив їх приєднатися для навчання, але вони залишалися самостійною організацією. Вони часто міняли місце розташування, де вони були вдень, там їх вже не було вночі. Завдяки їхнім зв'язкам і хоробрості населення, яке вороже ставилося до німців, їхні кроки не можна було простежити, і вони стали головним болем для гестапо. Коли вони були вимушені залишити ліси біля Дубна, Мізоча і села Гурби, вони рушили до лісів біля Шумська й укріпилися там неподалік від Кам'яної Гряди[5] на скелі із тією ж назвою.

Ізю та його загін шукали по всій території Волині. За будь-яку інформацію про їх місцезнаходження обіцяли високу винагороду; були оголошені суворі санкції до будь-якого села, яке дасть їм притулок.

Тим часом Ізя та партизанська помста дедалі більше дошкуляла німцям. Одного разу вони змусили двох німецьких офіцерів пройти вулицями, засуджуючи Гітлера. Після того вони нашили офіцерам жовті зірки та відправили до Шумська. Серед білого дня вони нападали на німецькі колони, які вивозили конфісковані у селян продукти, і того ж дня повертали їх людям. Останнім часом вони перестали вбивати полонених німців, лише принижували їх і відпускали. Німці більше боялися партизан Ізі, ніж війни на фронті, німці вирішили, що їх потрібно позбутися за будь-яку ціну.

[Page 144]

Група «Бейтар» в Мізочі, четвертий зліва – Ізя Вассерман

[Page 145]

Наприкінці літа 1944 р. випадково, чи через зраду, німці виявили криївку хлопців Ізі; селянина, який привозив провіант на базу Ізі, схопили при поверненні з бази і змусили відвести німців до криївки. Є такі, хто каже, що це була випадковість, а є ті, хто каже, що це була зрада.

У будь-якому разі, це місце виявили. Підійшов великий, потужний німецький підрозділ, і зав'язалася довга кровопролитна битва. Багато десятків німців полягли в останньому бою з відважними партизанами. Вони змогли захопити позицію лише тоді, коли привезли гармати. Партизани билися відчайдушно, і билися до останнього. До сьогодні селяни та залишки євреїв Дубна, Мізоча та околиць з тремтінням, захопленням та повагою згадують імена хоробрих і гордих партизанів та Ізі Вассермана. Нехай він спочиває з миром.

Примітки перекладачів з івриту на англійську

  1. Це село не вдалося ідентифікувати на доступних картах. Зворот
  2. Шумськ – приблизно 50 км на південь від Мізоча. Зворот
  3. Кременець – приблизно 65 км на південний захід від Мізоча. Зворот
  4. Село Гурби зараз не існує. Було розташоване в 20 км на південь від Мізоча. Урочище Гурби та монастир з тією ж назвою існують досі. Цей район був також місцем різанини етнічних поляків силами УПА, а потім різанини сил УПА військами НКВС. Зворот
  5. Кам'яна Гряда може бути селом Града неподалік від Кременця, або просто назвою однієї з височин. ‘Гряда’ українською означає ‘височина’. Зворот

 

« Попередня Сторінка Зміст Наступна Сторінка »


This material is made available by JewishGen, Inc. and the Yizkor Book Project for the purpose of
fulfilling our mission of disseminating information about the Holocaust and destroyed Jewish communities.
This material may not be copied, sold or bartered without JewishGen, Inc.'s permission. Rights may be reserved by the copyright holder.


JewishGen, Inc. makes no representations regarding the accuracy of the translation. The reader may wish to refer to the original material for verification.
JewishGen is not responsible for inaccuracies or omissions in the original work and cannot rewrite or edit the text to correct inaccuracies and/or omissions.
Our mission is to produce a translation of the original work and we cannot verify the accuracy of statements or alter facts cited.

  Mizoch, Ukraine     Yizkor Book Project     JewishGen Home Page


Yizkor Book Director, Lance Ackerfeld
This web page created by Jason Hallgarten

Copyright © 1999-2022 by JewishGen, Inc.
Updated 14 Aug 2022 by JH