« Попередня Сторінка Зміст Наступна сторінка »

[Page 60]

Спогади партизана

Янкев Мендюк

[Переклад з мови їдиш на англійську Клер Педжетт]

Мені було дванадцять років, коли розпочалась німецько-польська війна. У той час я навчався в 5 класі польської народної школи в Мізочі. Моя старша сестра Рохл навчалася в школі Тарбут[1], а мій шестирічний молодший брат, маленький Мотл, був у дитячому садку.

Мої батьки мали хороше підприємство в Мізочі, яке приносило достатньо грошей, щоб утримувати родину.

Незабаром після початку бойових дій до Мізоча почали прибувати маси втікачів. Ми, місцеві, називали їх «біженцями»[2]. Їх кількість зростала кожного дня, і у нас почали закінчуватись основні продукти харчування. У магазинах закінчувались запаси, і багато з них закрились. Батько пояснив мені, що нам також доведеться закрити підприємство, оскільки ми не можемо їздити за матеріалами, бо всі потяги зайняті військовими.

Однієї неділі містечком поширилися чутки, що росіяни йдуть на допомогу Польщі. Люди говорили, що їхні війська вже в сусідніх селах і в будь-яку мить будуть в Мізочі.

Піднявся величезний переполох. Почувши цю новину, усі вийшли на вулицю, багато хто з квітами в руках пішли зустрічати Червону Армію.

Мої батьки були з небагатьох, кого ця новина стурбувала, оскільки вони добре пам'ятали, що сталося в 1920-х роках, коли з приходом більшовиків євреїв побили, а їхні підприємства пограбували.

Але цього разу ситуація виглядала зовсім інакше. Новий радянський режим роззброїв польську поліцію і проголосив, що війна між Німеччиною та Польщею закінчена, і що Західна Україна об'єднається з Росією.

[Page 61]

Тоді польські біженці почали повертатися на окуповані Німеччиною території, а на їхнє місце прибули нові єврейські біженці, які втікали з окупованих німцями польських територій.

Прибулі біженці розповідали жахливі історії про те, як німці поводилися з євреями. Вони розповідали, серед іншого, як усі грабували євреїв. Їх виганяли з домівок і примушували виконувати важкі й виснажливі роботи. Їм доводилося носити жовті нашивки, вони не могли дістати основні товари і були замкнені в гетто. Євреїв били і розстрілювали без причини. Євреї Мізоча з розпростертими обіймами прийняли своїх братів-втікачів. І хоча до нас щодня приходили нові біженці, усі вони знайшли притулок і роботу.

Тим часом радянська влада почала грабувати вцілілі підприємства. Вони скупали все можливе і платили будь-яку ціну. Спостерігаючи за ними, старожили теж почали робити запаси, і незабаром виникла загальна нестача. Усі підприємства закрилися, а їх власники намагалися знайти роботу і працювати на радянську владу. Батько також ліквідував свій бізнес і став працівником націоналізованого цукрового заводу.

У школі російська мова замінила польську. З початком навчального року я став шестикласником. Приїхали нові вчителі і все змінилось: нова мова, нові свята, нова навчальна програма. Усе було нове. У школі з'явились різні організації та гуртки. Проте дітей власників підприємств туди не брали. Це турбувало нас – дітей, яких це торкнулось. Посеред цього всього мій батько зв'язався з родичами в Росії і поїхав з Мізоча до них в гості приблизно за три тижні до того, як Німеччина напала на Росію.

[Page 62]

У неділю, 22 червня 1941 року, вдруге розпочалась війна. Цього разу війна між Німеччиною та Росією. У вівторок росіяни почали евакуацію Мізоча. Євреї, знаючи, що їх чекає в руках «дойчів» (німців), почали евакуюватися з Червоною армією. Однак через поспішність відступу радянських військ та пов'язані з цим труднощі багато євреїв, які виїхали, на жаль, повернулися в Мізоч. Німці були у нас в п'ятницю вранці. Того ж дня росіяни сильно бомбардували містечко, були пошкоджені будинки, а також православна церква. Деякі євреї також стали жертвами бомбардувань. Наступної неділі українці розпочали погром євреїв: з усіх навколишніх сіл зійшлися маси селян, озброєних сокирами, залізними палицями, косами тощо. Усі вони напилися на броварні й почали буянити за своїм звичаєм. Будинки були пограбовані, кілька євреїв вбито, ще багато поранено.

З того дня ми стали вигнанцями. Не тільки німці, а й українці робили з нами, що хотіли.

За кілька тижнів почали з'являтись розпорядження. Спочатку німці наказали нам носити білі нашивки на правих руках, потім змінили наказ і сказали носити жовті нашивки. Одну спереду з правого боку, а другу – на спині між плечима. Діти також повинні були носити нашивки. Пам'ятаю, ніби сьогодні, як мені було соромно вийти на вулицю з нашивкою, бо мої польські друзі сміялися з мене і дражнили.

Незабаром німці організували юденрат[3] з єврейською поліцією, що була озброєна кийками. Щодня нам оголошували нові податки та закони. Німці висували вимоги, а юденрат їх виконував.

[Page 63]

«Гашомер Галеумі» у день від'їзду Рахіль Неміровер, першої іммігрантки з групи
до Ізраїлю

[Page 64]

Наша родина до цього моменту залишалася разом, за винятком мого батька, який застряг у своїх родичів в Росії і не міг повернутися додому.

У жовтні 1941 року я разом з кількома іншими євреями почав працювати на цукровому заводі. Нам було доручено виконувати найважчу роботу, і за це нам давали 120 грамів хліба, деякі основні продукти і трохи грошей. Розділивши між членами сім'ї, ми мали по 30 грамів хліба на людину.

На початку 1942 року робота на заводі закінчилася, і в Мізочі влаштували гетто. Наш будинок потрапив у його межі. З усіх навколишніх хуторів вони зібрали євреїв і помістили їх в гетто. Люди жили в кімнатах, на горищах, у підвалах – скрізь було тісно й душно. Українська поліція часто робила обшуки в гетто. Вони шукали зброю і забирали все, що хотіли. Крім того, вони били і катували нас. 10 січня 1942 року німці наказали зібрати 200 єврейських робітників. Ще до відправки кількість збільшили до 300. Серед них був і я. Нас погнали 17 кілометрів пішки в бік Здолбунова[4], де вже більше двох місяців існувало гетто. Ситуація тут була така сама, як в будь-якому іншому старому містечку. У Мізочі ми жили як у раю…

Для роботи нас збирали посередині вулиці, як коней. Нам забороняли ходити по тротуарах. Ми повинні були знімати капелюхи перед кожним німцем і українцем. За кожну помилку нам загрожувала смерть. У здолбунівському гетто були лише жінки та діти. Чоловіків забрали нібито на роботу, і вони не повернулися. Ми, мізочани, жили в спустошеній і покинутій міській синагозі, розташованій в межах гетто. Ночі ми проводили на мокрій кам'яній підлозі у величезних стражданнях і ледве доживали до наступного дня.

О 6 ранку, після сніданку, який складався з 40 грамів хліба і півлітра чорної кави, ми вирушали на роботу під командою німця ЙозеШа Юнга. Умови роботи були жахливими.

[Page 65]

З 7 ранку до обіду ми мусили працювати не зупиняючись, навіть щоб перевести дух. Від полудня до першої дня була обідня година. Обід складався з невеликої кількості водявого супу з гнилою недовареною картоплею та 40 грамів хліба. З першої до шостої години ми продовжували працювати без відпочинку, ніби ми були найгіршими з каторжників. Увечері нам знову давали 40 грамів хліба і чашку чорної кави. За зупинку, щоб перевести дух від роботи, нас страшенно били.

У таких умовах моя сестра Рохл дуже сильно захворіла. У будинку було холодно. Не було єврейського лікаря. Неможливо було знайти ні жиру, ні цукру. Про ліки взагалі мови не було. Моєму 8-річному братику вдавалося вислизнути з гетто, і він ходив працювати в селі. За свою працю він приносив додому трохи молока для хворої Рохл. Ми були впевнені, що наша Рохл не виживе. Але наш сусід, старий костоправ пан Іцик Фліттер, зробив їй ліки, і вона одужала.

Я залишався на примусових роботах далеко від дому. У березні 80 євреїв перевели зі Здолбунова до Рівного[5], і я був серед них. У Рівному ми працювали під тією ж командою і в тих самих собачих умовах, що й у Здолбунові. У колись жвавому єврейському районі Рівного загалом проживало понад 6 тисяч євреїв. Більшість із них уже ліквідували. 1 травня 1942 року гестапо наказало всім євреям зібратися біля будівлі регіонального комісара, щоб послухати важливу промову.

Невдовзі в гетто поширилися різні Шантастичні чутки. Одні казали, що Гітлер передумав і звільняє євреїв з гетто, інші казали, що буде щось не дуже хороше. Ніхто не знав, чого чекати на ранок. Нашою групою тоді командував німецький інженер Гробе. Він ставився до нас пристойно і взагалі не був таким, як інші німці. Коли рівненським євреям наказали з'явитися до регіонального комісара, він дав нам вихідний і наказав йти додому.

[Page 66]

Це викликало підозру в юденраті, і вони порадилися з гестапо. Гробе отримав наказ, щоб нас негайно викликали на роботу, і ще до того, як ми потрапили додому, ми отримали наказ негайно повертатися до Рівного. Але ми не змогли виконати цей новий наказ. Ми повернулися невдовзі після того, як рівненських євреїв оточили і завантажили у вагони. Гестапо і українці весь час переслідували нас, але Гробе захищав нас. Вбивцям вдалося захопити лише шістьох євреїв з нашої групи. З того місця, де ми перебували, ми бачили, як наших братів євреїв із Рівного вантажили у вагони, як худобу. Ми чули їхні крики і плач, ми бачили і чули, як їх розстрілювали і вбивали. Ми спостерігали, як інженер Гробе боровся з гестапо за наші життя. Ми бачили смерть перед очима, і пережили опір рівненських євреїв.

Ліквідація рівненських євреїв тривала цілу ніч, поки вранці їх не завезли в ліс біля Костополя[6].

О 8 ранку нас вивели на роботу. Наша група трохи збільшилася, і тепер нас було 100 чоловіків. До нас приєднались 20 євреїв, які врятувались від різанини в Рівному. Гробе перевіз нас назад до Здолбунова, оскільки євреям більше не дозволяли перебувати в Рівному: місто було оголошено повністю «judenrein» (вільне від євреїв)[7].

За чотири тижні мене влаштували на роботу в Здолбунові. Я жив у цей час у жінки на ім'я Китай. Німці забрали її чоловіка, як тільки з'явились в Здолбунові, і вона більше його не бачила. Сили почали залишати мене. Важка робота, жахлива їжа і жахливі події, які я пережив, перетворили мене на скелет. У мене була серцева хвороба, і я почав страждати від млявості. Моя мати пішла до юденрату, віддала їм святковий одяг мого батька і отримала для мене місячну відпустку. Після того, як вони прислали іншого на моє місце, я зміг повернутися до Мізоча.

[Page 67]

24 серпня 1942 року, невдовзі після того, як я повернувся додому, німці передали нам лист від мого батька. Лист був відправлений за межі російської держави Міжнародним Червоним Хрестом. Спочатку ми були просто раді, оскільки це була перша звістка, яку ми отримали від нього після початку війни. Але незабаром на зміну радості прийшли тривога і страх, ми постійно боялися, що німці вважатимуть нас за комуністів і знищать нашу родину. Однак вони не чіпали нас до ліквідації, яка настала через два місяці. Під час моєї відпустки я став свідком доносу Шломо Кнібера на Зейді Гельмана, який зарізав корову і продав м'ясо євреям. Гельмана, а також селянина, який продав йому корову, заарештували, їм обом загрожувала смерть. У гетто панувала страшна паніка. Селяни погрожували всім, що якщо з селянином, який продав корову, щось трапиться, то євреї більше ніколи не отримають від них ніяких товарів. Невдовзі ми зібрали гроші, і юденрат врятував селянина від шибениці. Він відбувся невеликим переляком. Гельмана ж повісили на міській площі.

На початку вересня євреї-втікачі з Дубно[8], Варковичів та Озерян прибули до нас в гетто. Їхнє гетто було ліквідовано, а Дубно оголошено «judenrein». Тепер Здолбунів залишився острівцем посеред розбурханого моря, де поки що жили євреї.

У цей час Шронт був під Сталінградом[9]. Ми не мали точної інШормації про ситуацію. Ми тільки знали, що якщо німці переможуть, вони сп'яніють від перемоги і посилять переслідування євреїв. Погано було і під час німецьких поразок на Шронті, бо тоді вони зганяли свій гнів на євреях.

[Page 68]

Високі свята прийшли несподівано. Ситуація була безнадійною. У гетто не залишилося жодного променя надії. Усі прийшли на молитву Рош га-Шана, але молодих людей там не було видно. Усі вони працювали на чужині. Рабин Лернер виголосив у своїй проповіді, що праця молодих людей, які не були присутні на молитві, викликала навіть більше захоплення, ніж сама молитва, оскільки їхня праця врятувала життя багатьом євреям.

На Йом Кіпур всі без винятку євреї збиралися в синагозі. Навіть маленькі діти та хворі люди. Цього разу люди прийшли до синагоги о третій годині дня, бо євреям не дозволялось виходити на вулицю після шостої вечора. Ніхто насправді не молився – тільки плакали і ридали. Усім було кого оплакувати чи за кого просити. Я пам'ятаю проповідь зятя рабина, пана Шимена Берковського, так, ніби це було вчора. Він порівняв нас із отарою овець, деякі з яких були помічені Шарбою і не знали, що їм віщували ці знаки. Він також порівняв нас із зозулею, яка не має свого гнізда і підкладає яйця іншим птахам… ми розтлумачили його слова і трохи втішилися. Ми вірили, що можемо отримати спасіння через благання та молитву.

* * *

У ніч з 12 на 13 жовтня 1942 року потужні підрозділи німецьких військ та української поліції оточили гетто Мізоча. Того дня о 4 ранку мені потрібно було йти з групою на роботу в Здолбунів. Проте нас не випустили. Ми одразу розбудили всіх мешканців, і за хвилину містечко було на ногах. Пам'ятаю, що нас тоді накрив густий туман. Здавалося, що небеса намагалися захистити нас. Деякі євреї побігли до кордонів гетто, щоб вирватись із облоги злочинців. Ті, хто гинули, не зупиняли нас, бо було зрозуміло, що в будь-якому випадку смерті не уникнути. Інші, у свою чергу, почали підпалювати свої будинки, щоб вони не потрапили до рук ворога.

[Page 69]

Близько восьмої ранку німецька поліція, СС, гестапо та велика кількість української поліції увійшли до гетто. Вони вимагали, щоб усі без винятку євреї взяли харчі на три дні і зібралися на ринку, звідки вони мали йти до поїзда для «переселення». Усі вже знали, що у німців означає «переселення». Моя мама зібрала дітей і з великим болем сказала, що ми повинні йти з усіма іншими євреями. Але якась потаємна сила прошепотіла мені: «Не піддавайся. Треба боротись за своє життя». Я намагався вмовити маму, що ми повинні сховатися. Вона не хотіла навіть чути про це. Тоді я сказав, що їй буде не легко дивитися, як нас розстрілюють. Наш батько був живий в Росії, і нам, дітям, слід було спробувати врятуватися. З великими зусиллями мені вдалося переконати сестру та брата, щоб вони пішли зі мною. Я не зміг переконати маму. Ми взяли матір і пішли до мого дядька Гірша Резніка, який був кантором у великій синагозі. Коли ми дійшли до нього, на ньому було молитовне покриття і тШілін, і він читав псалми. У його будинку була наша прабабуся та її родина. Ми попрощалися з усіма і востаннє подивились на нашу дорогу матір перед тим, як піти до схованки. Наше укриття було в нашому будинку, добре сховане між двома товстими стінами. Вхід був через приховані двері в кутку горища. Нас там було десять, майже всі були неповнолітні. Не було де сісти, і ми всі стояли притиснуті один до одного, як оселедці в бочці. На вулицях ми чули дикі крики злочинців: українське «гайда!», німецьке «єврейська свиня!». Пізніше ми почули стрілянину, плач і здригнулися від криків закатованих євреїв. Так закінчився вівторок 13 жовтня.

У середу німці почали грабувати будинки, що залишилися в гетто, і забирали все, що хотіли. Ми перебували в схованці. У четвер німці дозволили українцям закінчити пограбування гетто. Вони прийшли в гетто великими групами з ломами та сокирами, пробивали стіни, рвали підлогу та рубали меблі, щоб знайти приховане єврейське майно.

[Page 70]

Шукаючи, що вкрасти, українські вбивці знайшли схованку на горищі наших сусідів – родини Бранштайн. Невдовзі вони привели німців, які підірвали схованку гранатами і потім задушили всіх, хто вижив. Ми чули це все у своїй схованці й стояли нажахані.

У п'ятницю ми почали страждати від голоду. Наші ноги були як ватні, і ми почали заздрити тим, хто вже спочив у своїх могилах. Тієї ночі двоє з нас – мати і син – залишили схованку. Я досі не знаю, що з ними сталося. У суботу, 17 жовтня, увесь день йшов дощ. У всіх опухли ноги від голоду і муки постійного стояння. О 1 годині ми з молодшим братом пішли зі схованки. Моя сестра була зовсім виснажена і не могла піти з нами. Дощ все ще лив. Рухаючись рачки (ми боялися йти як люди), ми проповзли до самої річки. Раптом нізвідки з'явилися двоє українців, ніби вискочили із землі. Вони лежали у засідці, підстерігаючи євреїв, і перекрили нам шлях. Я почав їх благати, плакав, намагався викликати співчуття, але нічого не допомагало. Вони звинуватили нас в тому, що ми підпалили Мізоч і сказали, що ми повинні йти з ними до німців. Один схопив мене за руку, а інший тримав за пальто і тягнув силою. Я закричав брату, щоб він втікав до знайомого селянина і спробував врятуватися. Однак він вирішив залишитися зі мною і розділити мою долю. Я кричав йому, щоб він втікав. Тоді він кинувся в річку і поплив. Один з негідників намагався зловити мого молодшого брата, а я відірвався від іншого, залишивши в його руці смужку пальта. Тоді обидва побігли за мною. Не маючи іншого виходу, я слідом за братом стрибнув у воду. Було вже дуже холодно і негідникам не хотілося лізти у воду.

[Page 71]

«Бріт Хахаял» і «Бейтар»[10] в Мізочі

[Page 72]

Ось так я врятувався від них. Я не знайшов свого брата за річкою і відтоді ніколи не бачив його.

Я видряпався до українського села неподалік від Мізоча. На полях стояли мокрі стоги. Я заліз в один з них і впав, як труп, виснажений. Спати було неможливо. Доля моїх близьких не давала мені спокою.

Вранці прийшли селяни з вилами, щоб перегорнути мокру солому і витягнули мене напівживого. Вони привели мене до невеликого будинку, де були ще три євреї з Мізоча. Це були Гіршке Ганцберг та Іда Айзенгарт зі свояком. Вони потрапили сюди подібним же чином. Ці українці вірно служили німцям і передавали євреїв гестапо.

Наші благання та намагання переконати звільнити нас не мали жодного еШекту. Тільки коли ми віддали гроші та коштовності, які встигли забрати з собою, нас відпустили.

Ми втекли до сусіднього лісу і не встигли сховатися, як за нами побігли десятки селян. Негідники, які відібрали наші гроші та коштовності в обмін на те, що не викрили нас, розповіли усьому містечку, що четверо євреїв ховаються в лісі. Беручи до уваги, що німці видавали сіль і цукор за кожного переданого єврея, вистачало ентузіастів-добровольців, готових схопити євреїв. Нас швидко оточили, бігти було нікуди. Ми з Гіршке Ганцбергом ризикнули життям і стрибнули в глибокий рів, де дробили каміння, щоб робити вапно. Іду Айзенгарт та її свояка спіймали бандити. З рову ми почули, як вбивці катують їх, щоб дізнатися, де ми. Вони довго шукали нас. Тільки коли настала ніч, вони пішли з лісу. Пізно ввечері ми насилу вилізли з рову і попрямували до Уїздців, містечка з чеським населенням.

[Page 73]

Ми думали, що там знайдемо щось поїсти, але, на жаль, люди не хотіли нам нічого давати, навіть коли ми пропонували їм гроші. Де-не-де нам вдавалося дістати трохи хліба. Ми не померли з голоду лише завдяки бурякам, картоплі чи невеликій кількості Шруктів, які ми знаходили на полях і городах. Ми спали на соломі в полях або під кущами. Після багатьох днів такого життя ми звикли і пристосувалися до ситуації. Ми дістали сокиру і невеликий візок. Під ніч ми вишукували відкриті комори і брали хліб, м'ясо, Шрукти та інші речі першої необхідності. Їжі нам вистачало, але доводилося весь час пересуватися.

Коли стало небезпечно ходити через Айнсбрух поблизу Мітлена, ми вирішили піти до Мізоча вночі, щоб відшукати наші коштовності, закопані під час перебування в гетто.

Підготувавшись належним чином, ми вирушили. Мізоч був за вісім кілометрів від нас. Пізно вночі ми сторожко увійшли в містечко і підійшли до нашого будинку. Наше житло виглядало як руїна. Я жахнувся – усі двері та вікна були вибиті. У кімнатах витала порожнеча. Меблі були порубані на шматки, підлога віддерта, і все було вкрито пір'ям з подушок та ковдр. Було зрозуміло, що обшукували дуже ретельно. Проте нам вдалося знайти наші дорогоцінності та срібний посуд.

Ми вийшли з містечка з нашим майном. За срібло ми отримали шість великих хлібин і цілий тиждень лежали в полі не маючи потреби рухатися.

Одного разу нас впізнав знайомий селянин і розказав, як наша громада зустріла свою долю.

[Page 74]

Він розповів нам, що всіх євреїв з Мізоча оточили і зігнали до підготовлених для них могил біля соснового гаю, і що німці наказали їм роздягнутися і лягти поруч один до одного. Як тільки це було зроблено, їх розстріляли, а євреїв, які стояли в черзі, змусили лягти на тих, кого вже розстріляли. Тих, кого не застрелили до смерті, закопували живцем в тих ямах.

Моя вчителька, асимільована Женя Шисль, працювала в гетто перекладачем для комісара. Перед смертю вона просила дозволити їй піти в могилу не голою, а в сорочці. Але їй відмовили в цьому останньому проханні. Цей селянин також знав, як зустріли свій кінець моя сестра і молодший брат. За його словами, моїй сестрі вдалося дістатися до Карпа Парпенюка, селянина, який був винен нам гроші ще з довоєнних часів. Вона деякий час залишалася в його будинку і врешті-решт її застрелили в його дворі. Розлучившись зі мною, мій маленький брат Мотл побіг до якихось знайомих селян, які сховали його у свинарнику. Коли в нього відмерзли ноги, і він вже не міг ходити, селяни відправили його в лікарню. Лікар одразу впізнав єврейську дитину і повідомив німцям. Коли приїхала поліція, щоб забрати його, він чинив опір і благав залишити йому життя. Йому пообіцяли, що просто повезуть в іншу лікарню і не будуть розстрілювати. Він все одно не хотів йти з ними. Тоді вони силою витягнули його на подвір'я лікарні та застрелили.

Та ніч, коли я почув цю історію з уст селянина, була схожа на ніч ліквідації, і я стійко тримався. Найбільше мене вразила смерть мого молодшого брата, і я довго й сильно плакав.

Увесь час, поки ми були в лісі, ми не переодягалися і не знімали чоботи з ніг. Наші ноги сильно опухали, і ми часто не могли ходити. З великими труднощами ми дісталися села.

[Page 75]

За дорогоцінності моєї мами ми отримали хліб і сало. Ми повернули назад до лісу, заповзли в яму, зняли чоботи й почали змащувати жиром опухлі ноги.

Протягом наступних кількох днів ми могли ходити. Ми чули з різних джерел, що у Варшаві все ще існує єврейське гетто, і вирішили піти туди. До Здолбунова ми дійшли пішки і пробралися в товарний потяг, який мав проїжджати через Варшаву. Ми благополучно дісталися до Ковеля і сподівалися, що доберемося до Варшави. На жаль, на залізничному пункті пропуску в Ковелі нас знайшли[11]. Нас схопили і повели до гестапо. По дорозі ми обоє проклинали той момент, коли нам спало на думку втекти від своєї долі. Ми обидва казали, що було б набагато краще померти з усіма іншими в Мізочі, ніж у якомусь незнайомому місці після усіх страждань. Мені згадалися прощальні слова моєї мами, що не варто намагатися втекти від долі… і я знову вирішив втекти. Я сказав це Ганцбургу і додав, що смерть ніколи не приходить надто пізно.

Коли ми були на залізничному мості в Ковелі, я, не довго думаючи, стрибнув. Я набрав стільки повітря, скільки міг. Вони стріляли, кричали і намагалися переслідувати мене, але я втік від погоні. Тепер я залишився сам. Я втратив свого друга, з яким пережив стільки важких днів. Я був наодинці, втомлений і зневірений, у незнайомому місці. Коли я йшов ковельськими провулками, люди дивилися на мене і показували: «Йде єврей!». Я не був особливо схожим на єврея, але мій потертий одяг, моє втомлене безбарвне обличчя та жах в моїх очах видавали мене. Я швидко зрозумів, що в Ковелі мені не місце, і пішов до сусідніх хуторів. Мене можна було прийняти за українця, і я сподівався знайти роботу в якогось селянина. Проте ніхто не хотів мене брати.

[Page 76]

По-перше, була вже пізня осінь і роботи не було. По-друге, люди вимагали документи, яких у мене не було. Я вирішив бродити в лісі і чекати дива.

Одного разу, ідучи лісом, я почув наказ російською: «Стой, руки вверх!» (Стій, руки вгору!). Це було 24 листопада 1942 року. Я обернувся і побачив, що мене оточило 15 людей, усі озброєні. Я підняв руки, і один із них одразу обшукав мене. Випав густий сніг, і я тремтів від страху і холоду. Я був впевнений, що цього разу для мене нарешті настав кінець. Один із них запитав, хто я, але я не зміг відповісти. Мій язик закляк. До того, як мені зав'язали очі, я зрозумів, що нападники не були військовими, оскільки всі вони були в різному одязі. Я довго йшов із закритими очима, мене вели двоє. З їхньої розмови я зрозумів, що вони партизани. Нарешті ми зупинилися. Вони розв'язали мені очі і завели в землянку. У кутку сидів старий з великими вусами та маленькою бородою. На ньому була стара шуба і пояс, на якому висів артилерійський парабелум. Він уважно подивився на мене і голосно сказав: «Скажи мені, німецький шпигун, хто ти».

«Ні! – заперечив я. – Я не шпигун. Я єврей із містечка Мізоч поблизу Рівного. Я втік від смерті. Вони вбили моїх старших родичів, братів і сестер. Я бачив, як вони живцем ховали євреїв, і пішов на пошуки партизан, щоб помститися німцям». Командир трохи подумав і сказав мені: «Візьму тебе в партизани, але пам'ятай, ти для мене єврей і ніхто інший».

Я відразу зрозумів, що він має на увазі, і залишився… як українець. Я досконало знав українську мову. Я не був схожий на єврея і не відрізнявся від інших. Враховуючи, що я був наймолодшим у загоні, мені дали завдання працювати на кухні.

[Page 77]

З того часу мені не бракувало ні їжі, ні одягу, і було місце, щоб відпочити. Наш загін називався російською «За Родину» (За Батьківщину) і налічував 150 бійців. Командира звали Федоров, а бійці в основному були з розбитих частин Червоної Армії. Деякі були втікачами з німецького полону. З часом я познайомився з партизанським життям і навчився поводитися зі зброєю.

Мені подобалися партизани, і я дуже хотів взяти участь в бою. Я хотів помститися за невинну єврейську кров, яка була пролита.

Командир не хотів брати мене в бій, і лише під тиском моїх друзів пом'якшав і дозволив брати участь в партизанських операціях.

* * *

У маленьке село Цегів[12], приїхало декілька німецьких поліцейських, щоб забрати продукти. Вони забирали у селян корів, свиней, зерно та інші продукти. Усе це збирали у польського священика, а зранку мали відвозити до Ковеля мобілізованими селянськими возами. Ми отримали завдання ліквідувати німців і не допустити вивозу вантажу із села. Лютувала сильна хуртовина. Рухатися було майже неможливо. Дотримуючись плану, ми вирушили для виконання завдання групою з 60 чоловік. У селі ми розділилися на три групи. Перша група складалася з 15 чоловік і мала завдання патрулювати село та околиці, перерізати телеШонні лінії. Друга група, яка налічувала 20 чоловік, оточила місце дислокації німецького підрозділу. Третя група, яка складалася з 25 чоловік, і де опинився я, підійшла впритул до їхнього караулу і вбила трьох солдатів.

[Page 78]

Німці не очікували такого сміливого нападу, і за лічені хвилини ми захопили комору і хлів. Тим часом німецький підрозділ, який був у будинку священика, зрозумів, що відбувається, і зав'язався гарячий бій. Ми вимагали, щоб німці здалися, а вони відповіли сильним вогнем. Нам не залишалось нічого іншого, як підірвати будинок разом з німцями.

Тоді наш командир Бондаренко звернувся до мене і сказав: «Ти наймолодший і найменший у нашій групі. Ось пляшка бензину, сірники, гранати та револьвер. Потрібно підповзти впритул до будинку, облити стіни бензином і запалити. Тоді можна кинути гранату або дві в будинок. Револьвер для особливих ситуацій». Вони начепили мені на вуха білу шкуру, я взяв спорядження і поповз до хати виконувати завдання. Будинок був з дерева, стіни були промерзлі й мокрі, а всі двері та вікна прострілювались «Шріцами» (росіяни називали німців «Шріци».) Мені вдалося підповзти близько до будинку, але я швидко зрозумів, що підпалити його буде непросто. Я дістав з кишені гранату, витягнув чеку і кинув у вікно. Побачивши, що моя граната викликала паніку серед «Шріців», і що вони навіть перестали стріляти з одного вікна, я підповз до ганку, добре облив його бензином і підпалив. На мій подив, незабаром полум'я охопило весь будинок, і німці були змушені його залишити. Потім вони наштовхнулися на нашу другу групу, яка відкрила по них вогонь. Побачивши, що їх атакують з обох боків, і вважаючи, що нас усюди багато, вони здалися.

[Page 79]

Здавалося, що той день був найкращим в моєму житті. Я був радий і гордий, що мені вдалося виконати завдання. Зібрані для німців продукти селяни передали нам. Їхні [німців] втрати склали 18 загиблих, 24 поранених і 16 полонених. Крім того, ми захопили вісім кулеметів, 20 гвинтівок, 15 автоматів, 12 револьверів і тисячі набоїв. Коротко кажучи, ми повернулися на нашу базу з цінним майном і полоненими.

Військовий трибунал засудив полонених до смертної кари за підпал будинків у Цегові та за вбивство великої частини місцевого населення.

Я добровільно зголосився бути серед тих, хто виконував вирок. Коли командир віддав наказ «Вогонь!», я виконав його, і з криком «за сестру, за маленького брата, за маму і за всіх в Мізочі» я випустив у тих німців кілька куль. І я стріляв у них із їхньої власної зброї.

* * *

З того дня в моєму житті відбулася важлива зміна. Я став повноцінним членом загону. Мої товариші-партизани почали дивитися на мене інакше. Я їм сподобався, і вони брали до уваги мою думку. Я почав відчувати себе не обузою, а повноцінним членом загону.

Час йшов у безперервній боротьбі з німцями. Одного разу, коли командир Федоров зібрав нас, він сказав мені: «Ти Янкев Мендюк, а тебе всі називають Ванька». За те, що ти обмахлював німців, я даю тобі прізвище Махлюк». Надалі мене оШіційно і неоШіційно звали Ванькою Махлюком.

Моїми єдиними найкращими друзями в цей час були автомат та парабелум, який я забрав у німців. Я не міг з ними розлучитися ні на хвилину

[Page 80]

Навесні 1943 року наш загін значно збільшився. Німецький наступ зупинили в Сталінграді та під Москвою. Їхнє переслідування стало нещадним, і ми створили новий партизанський загін під назвою «Чапаєв».

16 квітня 100 чоловік з нашого загону (і я серед них) отримали наказ перейти до Польщі, щоб підсилити місцевий партизанський загін Дзержинського. Очолював групу герой з Радянського Союзу, якого ми називали Чорний. Ми вирушили і, втративши в боях на марші 20 чоловік, приєдналися до загону Дзержинського, який був у той час в Рудницькому лісі біля Венгрува[13]. Я знав польську і легко влився в загін. Вони лише змінили моє ім'я з Махлюк на Махляк, щоб звучало більш схоже на польську.

Я потрапив до розвідувальної групи. Хоча це було набагато складніше і небезпечніше, ніж бути просто бійцем, я докладав усіх зусиль для виконання своїх обов'язків.

Наше завдання полягало в тому, щоб не допустити німецького підкріплення на Східному Шронті та залучити до партизанських лав більше поляків. У своїй групі, яка складалася з 30 чоловік, я видавав себе за поляка. Зона нашої діяльності охоплювала територію Підляшшя та частину Люблінського воєводства. Ми мали контакти та зв'язки з людьми, які працювали на німців. Багато з них допомагали нам, особливо з мінуванням доріг. Це були поляки, які працювали на залізниці. Я зацікавився долею євреїв і збирав уривки інШормації про них. Гетто більше не було. Усі євреї були депортовані. У рідкісних випадках деякі з них все ще працювали – так звані «корисні євреї». Я чув про повстання у Варшавському гетто. Під час «депортації» гетто в Седльці[14], німці відправили працювати на залізницю більше 180 євреїв.

[Page 81]

У травні 1943 року всіх їх вивезли на єврейський цвинтар і вбили. Невелика група євреїв працювала в місті Радзимін[15] в столярно-замковій майстерні місцевого гестапо. Мені вдалося встановити з ними контакт. Знаючи про долю євреїв із Седльці, я доклав чимало зусиль і домовився, щоб деякі з них приєдналися до нашого загону. У місті Соколів-Підляський[16] німці побудували залізничну лінію в напрямку до Треблінки. Цим маршрутом вони відправляли до Треблінки військові вагони повні «депортованих» євреїв. Говорили, що там у німців були спеціальні приміщення, де вони вбивали тисячі людей одночасно. Після цього з жертв знімали шкіру та жир і робили з них мило.

Наприкінці вересня 1943 року наш підрозділ дислокувався на хуторі Карчов за 20 км від Соколіва. Нам повідомили, що на станції Соколів зупинився потяг, який перевозив євреїв. Потяг був прикрашений квітами і мав підсилену охорону. На вагонах були написані різні гасла, і він прямував до Треблінки.

Незабаром наші партизани вирішили зупинити поїзд, ліквідувати німецьку охорону та звільнити євреїв. Після цього ми б сказали їм, куди їх везли.

Для виконання цього завдання наш загін вийшов групою з 200 чоловік. Ми зупинили потяг за 20 кілометрів від Треблінки, підірвавши рейки гранатами. Коли потяг зупинився, розгорівся жорстокий бій між німецькою охороною і нашим загоном. Після жорсткої і кривавої сутички, у якій ми втратили 12 бійців, ми взяли ситуацію під контроль. У потягу було 600 євреїв з Чехії. З ними було дуже важко спілкуватися, оскільки ніхто з них не розмовляв ні польською, ні російською. Ми швидко зрозуміли, що всі вони інженери, і що їх відправили на схід, щоб відновити зруйновані війною підприємства.

[Page 82]

Польська народна школа в Мізочі, майже всі учні – євреї

[Page 83]

Цікаво, що німецька пропаганда настільки обдурила їх, що вони взяли з собою інструменти та технічні посібники. Навіть влаштували оркестр і Шуршет у вагоні…

Коли ми сказали їм, що всього за 20 кілометрів знаходиться табір смерті Треблінка, де вдень і вночі вбивали євреїв, а німці виготовляли мило з їхнього жиру, вони нам не повірили. Тільки коли ми сказали їм добре вдихнути повітря і принюхатися да запаху смерті, вони почали розуміти. Тоді вони підпалили потяг і розбіглися, куди тільки могли. Частина молоді приєдналася до нашого загону.

Після цього німці залучили українську дивізію «Галичина», а також польську поліцію, щоб стабілізувати ситуацію. Вони розгорнули широкомасштабні бойові дії, щоб покінчити з інженерами-втікачами та знищити партизанів. Протягом того тижня ми мали нескінченні сутички з переважаючими німецькими силами, і багато наших були вбиті або поранені.

* * *

Я пам'ятаю чудовий сонячний день в липні. Ми сховалися біля села Яблоне, плануючи там перечекати. Проте ми швидко зрозуміли, що нас оточили з усіх боків. Нас було 80, з них багато поранених. Почався нерівний бій на смерть. Наш бойовий порядок розвалився, і нам вже не було чим захищатися. З надлюдською силою ми вистояли до ночі. З усього загону лише дванадцятьом вдалося вирватися із залізного кільця, яким нас оточив ворог. Ми зайшли в Яблоне і швидко змішалися з місцевими жителями.

[Page 84]

Я міг би ризикнути, залишитися в тому селі як поляк і жити мирно. Я навіть мав потрібні документи. Але совість не давала мені спокою. Моя кров кипіла і вимагала якомога більше помститися німцям,. Я зустрівся зі своїми польськими друзями, і ми вирішили продовжити боротьбу в новому партизанському загоні.

Ми вирушили в ліс поблизу міста Гарволін[17] і зустріли партизанську групу Армії Крайової[18] Командир «Жбик» тепло прийняв нас як поляків, які залишили радянські частини і прийшли воювати разом з польськими братами.

Після кількох тижнів перебування в Армії Крайовій мене направили в другий корпус військової розвідки, який дислокувався в Ліонке під Варшавою. З цього часу моє життя стало небезпечним. Загрозу становила не сама служба, а те, що мої товариші зрозуміють, що я єврей. Особливо я боявся, що уві сні можу заговорити на їдиш. У підрозділі Армії Крайової панувала страшна ненависть до євреїв, і життя єврея нічого не вартувало. Іноді бувало, що я бачив інших євреїв серед партизанів, але боявся викрити себе в спілкуванні з ними. Можливо, вони відчували те саме.

Потроху ми стали справжніми господарями східної частини Варшави та околиць. Наш вплив був настільки великий, що ми атакували німців серед білого дня.

Тоді я побачив руїни Варшавського гетто. Знову спалахнула моя ненависть до німців. Йдучи по вулиці, я завжди носив зброю і був готовий до всього.

Одного разу я йшов вулицею в Празі до Мокотова[19] з валізою повною літератури, і на мене напали декілька Шольксдойчів, які вимагали гроші, оскільки я був євреєм. Мої доводи й заперечення ні до чого не призвели, і вони потягнули мене в гестапо. Я швидко розвернувся, витягнув револьвер і поклав їх мертвими. Я з радістю відправився далі і залишив Еск(?) у спокої.

[Page 84]

Ці жадібні до грошей банди, які використовували німці, блукали Польщею загрожуючи євреям, які переховувалися від смерті.

Щось подібне сталося ще одного разу, коли я з декількома товаришами з нашого підрозділу йшов вулицею Скаржевського в Празі[20] навпроти біржі праці. Дві дівчини приблизно 16-17 років йшли на біржу праці, щоб записатися на роботу в Німеччині. Їх затримали німецький жандарм і польський поліцейський. Їхні документи були в порядку. Одна з них, однак, була схожа на єврейську дитину. Поліцейські відразу поставили їх до стінки і двічі вистрілили холостими. Одна закричала «Ой вей із мир!» (Шраза розпачу та переляку на їдиш), а інша «Ісус і Марія!» Негідники, підозри яких підтвердилися, стратили єврейську дівчину на місці. Ми стояли осторонь і дивилися, як усе відбувалось. Як тільки дівчина впала, ми витягли револьвери й поклали поліцейських мертвими біля неї.

Мої інтуїція і чутливість сильно розвинулися. Я помічав загрозу, як дресирована тварина. Крім того, я стежив, щоб ніколи не забувати недільні молитви в церкві і завжди носив хрестик на шиї.

1944 рік був роком важких переслідувань для польського народу. Ми отримали наказ нещадно ліквідовувати колабораціоністів і донощиків, які працювали з німцями, і набрати більше людей.

На початку 1944 року на площі Люблінської унії[21] був убитий відомий кат і вбивця Варшавського гетто гауляйтер Кучера.

Приблизно через місяць ми здійснили ризикований напад на бронеавтомобіль, який перевозив 10 мільйонів злотих з Кракова до Варшави. Напад, у якому я брав участь, відбувся на вулиці Сенаторській[22]. Це справило сильне враження на всю країну.

[Page 86]

Німці пообіцяли винагороду в розмірі 5 мільйонів злотих за інШормацію про учасників нападу. Незважаючи на часті обшуки та арешти, які німці влаштовували у Варшаві, наша діяльність розширювалася й активізувалася.

Оскільки я народився на Волині[23], 17 липня 1944 року мене перевели у 127-й підрозділ Армії Крайової, який базувався в Любліні.

Новини з Шронту були дуже хороші: Червона Армія вже наближалась до Польщі. Наступ союзників у Франції неухильно розгортався, і німці з кожним днем слабшали. Ми також переслідували відступаючу зі сходу німецьку армію і завдавали серйозних втрат.

28 липня 1944 року Червона Армія увійшла до Любартова, що за 28 кілометрів від Любліна.

Наш підрозділ, який налічував 250 чоловік, перекинули до Любліна, щоб перебрати на себе владу у звільненому місті. Але там нас роззброїли радянські війська. Значна частина нашої групи втекла, а решту заарештували й ув'язнили в міському замку, який під час німецької окупації був тюрмою. Росіяни ставилися до нас як до ворогів. Вони дуже погано з нами поводилися – були жорстокі й безжалісні.

Одного разу я покликав радянських оШіцерів і сказав, що я насправді єврей і воював з Армією Крайовою лише щоб врятувати своє життя, але вони не звернули на мене уваги.

Нас змушували виконувати різну важку та неприємну роботу. Наприклад, робити ексгумацію вбитих німцями людей або, навпаки, ховати тих, хто був убитий під час відступу німців і не був похований.

Через два тижні до нашої в'язниці несподівано прибув польський комітет під керівництвом майора, щоб набрати серед нас добровольців на Шронт.

[Page 87]

Майор був євреєм, і я розповів йому, як опинився в Армії Крайовій. Він дуже зацікавився мною і відправив працювати в Люблінське районне управління. Там, як колишній партизан і працівник УБ (служби безпеки), я отримав звання молодшого лейтенанта.

Наприкінці серпня 1944 року мене направили в місто Седльці до начальника слідчої служби відділу державної безпеки. Там у мене була можливість відправити сотні вбивць євреїв та інших німецьких диверсантів і агентів навічно спочивати в могилах.

Велика частина колишніх членів Армії Крайової, які були незадоволені новим демократичним порядком в Польщі, вступили у зв'язок з націоналістичною організацією НСЗ[24] і продовжили підпільну боротьбу. Однак цього разу вони були проти нового польського порядку та Червоної Армії.

Хоча їм вдалося пережити німців, концтабори, в'язниці та жорстокі тортури, від їхніх вбивчих рук гинули шановані демократичні лідери.

Першого листопада 1944 року і на мене було здійснено невдалий замах. Я знав, що рано чи пізно мене вб'ють, і зрозумів, що настав час мобілізуватися в армію, де я зможу віддати своє життя, щоб помститися всім ворогам євреїв і мерзенним Шашистам.

3 січня 1945 року мене взяли в розвідку 2-го полку третьої дивізії, і я брав активну участь в боях за Варшаву.

11 січня ми отримали наказ привести за будь-яку ціну «язика» (живого німецького полоненого). Темної ночі, коли було важко щось розгледіти навіть зблизька, я вирушив з групою солдатів виконувати наказ.

[Page 88]

Ми сіли в два човни і якомога тихіше попливли Віслою до німецького берега. Ми рухалися дуже повільно, крок за кроком. Кожна хвилина тривала цілу вічність, і ми непомітно наблизилися до берега приблизно на 20 метрів. Потім один з наших солдатів випадково випустив у воду гранату. Німецький патруль почув плескіт води й направив на нас світло. Нам був кінець. Вогняний град хлинув на наші голови, і наш сапер, що сидів за штурвалом мого човна, загинув. Не маючи іншого виходу, ми пірнули у воду. В одній руці я тримав рушницю, а другою боровся із сильною січневою течією.

Якимось невідомим дивом ми втрьох дісталися берега зовсім замерзлі й виснажені. Берег був у ворожих руках. За кілька кроків ми натрапили на тіла наших товаришів, які загинули в перші дні вересня 1944 року, намагаючись захопити плацдарм біля Сіскі.

Ми швидко лягли серед мертвих і залишалися там від світанку до пізньої ночі. Наче навмисно, ніч була світлою і зоряною, про повернення не було й мови. Треба було чекати ще один день. Можливо, наступна ніч дозволила б нам повернутися. Лежачи серед загиблих, ми уважно спостерігали за пересуваннями німців. Дув сильний вітер, і нам було важко тримати очі відкритими.

Проте нам вдалося побачити групу німців, яка рухалася вперед з гранатами. Попереду йшов сапер, який розчищав їм дорогу. Незабаром вони опинились поруч з нами.

Приблизно за годину ми почули кроки, що наближалися. Це був німецький сапер, який провів солдатів до місця призначення і повертався назад.

[Page 89]

Ми добре пам'ятали нашу обіцянку привести «язика» і вирішили, що настав час зробити це. Як тільки сапер підійшов до нас, ми з останніх сил кинулися на нього, заткнули йому рот і сказали, що якщо він не буде виконувати наші накази, його чекає жахлива смерть. Він здався. Ми привели його на берег і з його допомогою зробили пліт із дошок, зв'язаних дротом. Тоді ми зв'язали німця і поклали на пліт. Ми були у воді і штовхали пліт вперед. Коли вода стала глибшою, ми однією рукою трималися за пліт, а другою гребли.

Ми прибули напівпритомні, але щасливі. Наші товариші думали, що втратили нас і навіть молилися за наші душі. Наш подвиг високо оцінили й нагородили нас вісьмох (п'ятеро загиблих і троє вцілілих) орденом «Virtuti Militari»[25] 4-го ступеня.

Почався зимовий наступ на східному Шронті. Наш полк просувався вперед з нескінченними боями. Коли ми вступили на територію Німеччини, мій біль відновився, прокинулося почуття помсти, і я платив німецьким вбивцям за старим законом: око за око, зуб за зуб…

Підчас штурму міста Кольберг[26] наш полк зазнав важких втрат. Загинула половина батальйону і серед них багато молодих євреїв.

Тут я хочу згадати і вшанувати всіх невідомих єврейських героїв, які загинули за гідність нашого народу, помстившись німецьким вбивцям. Їхні останки спочивають у братській могилі разом з їхніми хоробрими друзями-християнами. Особливо хочу відзначити свого доброго друга і героя Мойше Клугмана з міста Янів-Любельський, який завжди пам'ятав і з честю служив єврейському народу. Нехай земля буде йому пухом.

4 травня 1945 року біля воріт Берліна я був важко поранений шрапнеллю. Я втратив два пальці і мені паралізувало ліву ногу.

[Page 90]

Три місяці я пролежав у шпиталі і, коли після перемоги над Гітлером мене відправили до Любліна, я був дуже розчарований, що мені не судилося переможцем потрапити в гніздо ворогів у проклятому коричневому Берліні.

Примітки Клер Педжетт, перекладачки з мови їдиш на англійську

  1. Світська школа з навчанням на івриті. Зворот
  2. Слово на їдиш для позначення біженців, яке означає, що вони були брудні або в поганому стані. Зворот
  3. Юденрат – адміністративний орган часів Другої світової війни, який нацистська Німеччина нав'язувала єврейським громадам в усій окупованій Європі, переважно в нацистських гетто. Німці вимагали від євреїв створити юденрат в кожній громаді на окупованих територіях. (Джерело: Вікіпедія.) Зворот
  4. Здолбунів – місто в Україні поблизу Мізоча. Зворот
  5. Рівне – місто в Україні, найближче до Мізоча велике місто на відстані 16 миль. Зворот
  6. У період з 13 по 14 липня 1942 року останні 5000 євреїв рівненського гетто були зібрані для ліквідації, перевезені до лісу поблизу міста Костопіль і вбиті. У листопаді 1941 року в урочищі Сосонки було знищено 15-18 тисяч євреїв з Рівного. 2000-3000 євреїв було вбито протягом перших місяців після німецької окупації в червні 1941 року. (JewishGen: Жертви з Рівного, які були вбиті в лісі поблизу Костополя. Зворот
  7. Нацистське позначення районів, які були очищені від євреїв, тобто, де єврейське населення було депортовано або знищено. (Джерело: Єврейська віртуальна бібліотека.) Зворот
  8. Дубно – місто за 18 миль від Мізоча. Зворот
  9. Сталінград – сучасне місто Волгоград в Росії. Сталінградська битва стала зламом в ході війни на користь росіян. Зворот
  10. Бейтар – сіоністський молодіжний рух заснований в 1923 році. Його члени проходили воєнізовану підготовку в очікуванні необхідності захищати себе в Палестині. Під час Другої світової війни багато членів Бейтара приєдналися до британських військ, а ті, хто залишився у своїх громадах, приєдналися до партизанських груп. Зворот
  11. Ковель – місто в Україні на залізничній лінії до Любліна та Варшави. Зворот
  12. Цегів – село на північному сході України. Зворот
  13. Венгрув – місто в східній Польщі. Зворот
  14. Седльці – місто в Польщі. Зворот
  15. Радзимін – місто в Польщі. Зворот
  16. Соколів-Підляський – місто в Польщі, 80 км на схід від Варшави. Зворот
  17. Гарволін – місто в Польщі, 62 км на південний схід від Варшави. Зворот
  18. Armia Krajowa (Армія Крайова) – домінуючий рух опору в окупованій Німеччиною Польщі під час Другої світової війни. (Вікіпедія) Зворот
  19. Мокотув – район Варшави. Зворот
  20. Прага – історичний район Варшави на східному березі Вісли. Зворот
  21. Площа Люблінської унії (Унії Любельськой) – площа у Варшаві. Зворот
  22. Сенаторська – вулиця у Варшаві. Зворот
  23. Волинь – історично-культурна область, у якій розташований Мізоч. Зворот
  24. НСЗ – Narodowe Siły Zbrojne. Зворот
  25. Військовий орден Virtuti Militari – найвища військова нагорода Польщі за героїзм і мужність в боротьбі з ворогом. Орден був заснований в 1792 році польським королем Станіславом II Августом і є найстарішою діючою військовою нагородою у світі. (Джерело: Вікіпедія) Зворот
  26. Кольберг – сучасне місто Колобжег на березі Балтійського моря в Польщі. Зворот

 

« Попередня Сторінка Зміст Наступна сторінка »


This material is made available by JewishGen, Inc. and the Yizkor Book Project for the purpose of
fulfilling our mission of disseminating information about the Holocaust and destroyed Jewish communities.
This material may not be copied, sold or bartered without JewishGen, Inc.'s permission. Rights may be reserved by the copyright holder.


JewishGen, Inc. makes no representations regarding the accuracy of the translation. The reader may wish to refer to the original material for verification.
JewishGen is not responsible for inaccuracies or omissions in the original work and cannot rewrite or edit the text to correct inaccuracies and/or omissions.
Our mission is to produce a translation of the original work and we cannot verify the accuracy of statements or alter facts cited.

  Mizoch, Ukraine     Yizkor Book Project     JewishGen Home Page


Yizkor Book Director, Lance Ackerfeld
This web page created by Jason Hallgarten

Copyright © 1999-2022 by JewishGen, Inc.
Updated 23 Dec 2021 by JH