« Попередня Сторінка Зміст Наступна Сторінка »

[Page 54]

Лісова дівчина

Кайла Гольдберг-Цізін

[Переклад з івриту на англійську Корі Фойер та Йонатана Альтман-Шафера]

День знищення гетто Мізоча настав несподівано, і всі мешканці гетто були оточені солдатами-вбивцями.

Багато євреїв, і я в тому числі, знали, що дні гетто злічені, і вирішили втекти з гетто і сховатися в оточуючих лісах чи селах, але було надто пізно. Я навіть говорила з українцем Гієвським, з яким я торгувала в гетто, і він цілком серйозно пообіцяв, що коли прийде час, допоможе і сховає мене. Усвідомлення того, що гетто оточене і починається знищення, прийшло до мене рано вранці перед світанком.

Довго не думаючи і не радячись ні з ким, ми разом з моїм другом Марком Плінкером побігли у луг за Клойзом, щоб через нього втекти до сусідньої Красної гори, де жив мій «друг» Гієвський. Коли ми підійшли до очерету, то побачили Тувію Кантора та Понтіка Горовіца, які стояли й радилися, чи йти прямо через [очерет] і ризикувати бути застреленим, чи шукати інший шлях. Ми теж зупинились і бачили, що вони стріляють у всіх, кого побачать в очереті. Ми також вже бачили перших убитих і нас підбадьорював той факт, що чимало людей зуміли втекти неушкодженими. Ми побігли вперед. Кулі свистіли над нашими головами з усіх боків, але через кілька хвилин ми опинилися в цілості й безпеці в саду російського православного священика. Ми відпочили кілька хвилин, а потім обхідним шляхом дісталися до будинку Гієвського. Я постукала у вікно і побачила, як чиясь рука закриває штори. Я продовжувала стукати, але ніхто не відповів. Не було сенсу затримуватися біля хати в неєврейському районі, і ми повернули в бік Сусинського гаю. Коли ми підійшли до гаю, починало світати, і ми побачили, як йдуть перші селяни. Не маючи іншого способу сховатися, ми залізли на товсте дерево і причаїлись між його гілками. З верхівки дерева ми бачили, що дуже-дуже багато селян з оточуючої місцевості стікалися до Мізоча, щоб зблизька подивитись на наше лихо і зловтішатись. Ми були страшенно налякані і вирішили не злізати з дерева, поки не стане зовсім темно. Селяни проходили повз дерево, на якому ми сиділи, і говорили про те, що євреїв ведуть на смерть. Ми чули, що всі хвалять німців і радіють нашій біді, а серце підказувало, що від таких пригноблювачів ми не врятуємося. Але ми чули, що говорили й про інше.

[Page 55]

Кілька старих селян проливали сльози через наші гіркі страждання і пророкували божественну кару для усіх причетних. Проблиск надії повернувся в наші серця і надихнув нас на боротьбу за життя, адже ще вистачало чесних людей. Тим часом вже настав день і рух на дорогах почав зменшуватися.

Жахаючі крики, брязкіт машин, стрілянина та вигуки п'яного натовпу долинали до наших вух. Від кожного підозрілого шелесту в лісі у нас застигала кров. Кожний постріл залишав діру в моєму серці, кожний крик рвав мої нерви, а вигуки натовпу зводили мене з розуму. І поки тривали ці катування й страждання, день закінчився і прийшло полегшення ночі. Ми злізли з дерева і вирішили йти в село Гурби. Я знала дорогу до села. Проте я там ніколи раніше не була. Я тільки знала, що в селі мешкають поляки, що його оточують досить великі густі ліси, і що в гетто казали – це місце, де можна сховатися. Звичайною широкою дорогою йти було небезпечно. Ми хотіли дістатись туди непомітно, тому пішли полями. Земля була вологою; шматки прилипали до моїх черевиків, і йти було дуже важко. Небо над нашими головами було червоне від велетенського полум'я, яке охопило Мізоч. Ми були втомлені, голодні та розбиті, і помітили, що заблукали. Нам не залишалося нічого іншого, як вийти на широкий шлях і запитати дорогу. Ми постукали у вікно одного з будинків. На наше велике щастя, там нам дуже допомогли. Нам дали їсти та пити і показали, куди йти. Трохи заспокоївшись, ми продовжили наш шлях, поки не відчули під ногами пісок. Ми зрозуміли, що досягли пункту призначення. Ми одразу побачили перед собою ліси, про які чули, і саме село. З останніх сил ми дісталися до лісу, зупинилися в хащах і, виснажені, заснули.

Коли ми прокинулися, ми були майже в повному розпачі. Ліс повнився звуками, і його вигляд лякав нас. Дерева і трава вкрилися густим шаром роси, як після дощу. Ми змерзли, відчували голод і спрагу, коли раптом ми побачили поруч молодого селянина з сокирою. Ми не знали, хто він такий і які його наміри. Він був за нас чи проти нас? Не було сенсу тікати. Я, набравшись сміливості, підійшла до нього і запитала, як дістатись до села Гурби. Він одразу сказав, що знає, що ми євреї, і не заподіє нам ніякої шкоди. Він сказав, що рубав дрова в лісі і відносив їх в улоговину поруч. Тепер він чекав на свого сина, який пішов за возом, щоб доставити дрова до хати. Під час розмови він запропонував нам зупинитись у нього вдома на кілька днів і сказав, що багато мізочан йшли в Гурби, щоб сховатися. Тим часом приїхав його син з возом і їжею. Потім ми поїхали з ними до їхнього дому. Увечері ми дістались до хати, яка стояла на краю села. Селянин сказав нам залишатися біля комори на дворі, і що він прийде забрати нас додому, коли покладе дітей спати.

[Page 56]

Ми сиділи біля комори і чекали. Минали години, а селянина не було. У голові спливали різні думки. Хто знає? Можливо, він пішов покликати німців, щоб передати нас їм. Можливо, він гострив сокиру, щоб убити нас. Але вибору не було. Ми тоді не мали сили тікати. Нарешті він з'явився. Ми зайшли до нього додому, добре поїли, і селянин навіть облаштував нам місце для сну в коморі. Ми провели в коморі чотири дні і нас годували. До мене нарешті дійшло, що селянин хоче мене, і що Марк може заплатити за це своїм життям, тому ми вирішили піти. На п'ятий день прийшов селянин і сказав, що цієї ночі приїдуть «хлопці», і тому варто залишити село заздалегідь. Селянин дав нам в дорогу їжі, докладно розповів, як дістатися до помешкання баптистів, і сказав повертатися до нього, якщо у нас коли-небудь виникнуть труднощі. Ми розцілували його і розлучилися з ним як друзі. Пізніше ми дізнались, що цей чоловік насправді був небезпечним конокрадом, добре відомим в злочинному світі, але, тим не менш, він ставився до нас набагато краще і добріше, ніж багато інших, які вважалися «порядними».

Під час нашої подорожі поляки переслідували нас і погрожували видати німцям. Я не втрималась і сказала їм, що вони повинні принаймні тепер, коли вони втратили свою незалежність, ставитися до нас як до людей. Старі поляки благали нас не сперечатися з молодими і запропонували нам якнайшвидше залишити цей район. Ми повернулися до лісу, де зустріли Шломо Штейнберга з двома його дітьми, вони були біженцями в Мізочі. Нас було вже п'ятеро людей, на яких полювали. Разом ми пішли до Калинки, і там до нас приєдналося старе подружжя Вельтфройнд з Катовіце, які були біженцями в гетто Мізоча. Однак життя змусило нас знову розлучитися. Після визволення я зустрічала Шломо Штейнберга, який вижив, але Вельтфройнди загинули. Від місцевих неєвреїв ми чули, що неподалік міста Шумськ було село Андрушівка, де жили євангелісти, які допомагали всім євреям, які до них приходили. Ми вирушили до того села. Одного дня, коли ми були в селі Переморівка, ми почули, що родина годинникаря з Мізоча переховується в сусідньому лісі. Це був Нахум Поляк. Я знайшла селянина, який точно знав, де вони мешкають, і він погодився відвести мене до них. Мої знайомі хотіли відрадити мене від цього, але я вирішила ризикнути лише для того, щоб зустрітись з євреями з Мізоча.

До речі, мій провідник почувався в лісі як вдома. Ми довго йшли, поки не дістались до печери. Ми увійшли в печеру і знайшли Нахума Поляка та всю його родину. Я їх ледве впізнала. Вкриті кіптявою, вони були чорні, як африканці. Печеру освітлювало і опалювало багаття, а родина нагадувала людей, що живуть в могилі. Ми провели цілий день, сидячи в печері й розповідаючи свої історії. Ми слухали й розповідали, поки селянин не сказав, що треба повертатись до села.

[Page 57]

Під час наших поневірянь ми зустрічали багато знайомих з Мізоча, і часом наша група ставала дуже великою. Особливо нас підбадьорила група біженців з міста Конське, які до того були в гетто Мізоча.

Одного разу один з біженців з Конське, його звали Бен-Ціон, пішов з Марком шукати нам хліба, і вони натрапили на українських вбивць, які холоднокровно їх вбили. Наша група від страху розійшлася, а я залишилася сама.

Пізніше я знову зустрілась з Нахумом Поляком і двома його дочками. Він розповів мені, що їхню печеру знайшли, і лише він та його дочки вижили після цього. Я приєдналась до Нахума та його дочок, і ми сховалися в селі. Одного вечора до нас приєдналися двоє людей з Конське, які жили в гетто Мізоча, чоловік і жінка. Його звали Гедалія, а її – Блюма. Насувалась страшна гроза і селянин, у якого ми переховувались, погодився, щоб ми переночували в його хаті. Під час розмови він розказав, що його син, який був лісником, удочерив єврейську дівчинку, яку знайшли блукаючою на дорозі в день знищення гетто Мізоча. За його словами, дівчину звали Андазія, і вона була з Конське. Виходячи з того, що сказав селянин, Блюма зрозуміла, що мова йде про її молодшу сестру. І це дійсно було так. Також селянин розповів, що до його сина приходили партизани, а ми дуже хотіли приєднатись до партизанів. Але селянина було нелегко вмовити відвести нас усіх до партизанів. Спочатку він хотів отримати чіткий дозвіл від партизанського штабу. Тому ми вирішили піти до партизанів самостійно. Ми пішли до лісника і вирішили простежити за ним, щоб знайти партизанів. У цей час українських партизанів-бандерівців, які теж вбивали євреїв – не менше, а можливо, й більше, ніж німці – також було дуже багато в лісах, і наближатися до партизанів потрібно було дуже обережно. Я тоді випадково зустріла Міріам Трохлієр. Від неї я дізналась, що її син Барух та його друг Ісроель Ерліх живуть в лісі й шукають зброю, щоб піти до партизанів. За її словами, десь поблизу були і брати Розенблати. Зрештою ми зустрілися у лісника з багатьма євреями, а також з партизанами. Серед партизанів був німецький офіцер Станіслав, який втік з армії і пішов до партизанів. Казали, що він зробив це через свої комуністичні погляди та переконання. Проте партизани лише терпіли нашу присутність біля них. Вони не дозволили нам приєднатися до них, оскільки вимагали в обмін на наше приєднання багато зброї, яку ми не могли дістати. Одного білого дня партизани зникли, а ми залишилися самі й покинуті.

Одного разу, коли я знову потрапила в село Переморівка і опинилась в будинку селянина-євангеліста, селянка прошепотіла мені на вухо, що ховає ще одного єврея. Увечері ми пішли до її свинарника, і, коли вона покликала, з прихованої нори виповзло страшне чудовисько. Почувши, що я єврейка, він підвівся, почав гладити мене по руці і напруженим голосом невпинно бурмотів: «Ти єврейка! Ще одна єврейка жива!»

[Page 58]

Від нього йшов огидний сморід, і він був брудний, як свині в загоні. Він сказав мені, що був ритуальним забійником із сусіднього міста і живе так уже кілька місяців. Тоді я одразу вирішила взяти його з собою. Він завдав нам багато клопоту, тому що був несповна розуму і всюди дуже голосно молився. Одного разу він пішов шукати радянських партизанів і загинув від рук бандерівців.

18 січня 1944 року в лісі з'явились перші радянські солдати. 21 січня ми отримали від офіцера регулярної армії довідку про те, що ми євреї, які переховуються в лісах Славути, а тепер нас відправляють в тил. Вони також дали нам три вози, запряжені конями, провізію для подорожі, і ми відчули велике полегшення. У ці дні до нас приєднався важко поранений Шломо Штейнберг, з яким я колись ховалася. Радянські солдати, які йшли, як потік, не створювали нам труднощів під час нашої подорожі. Одного разу нас зупинив офіцер і сказав йти іншою дорогою, оскільки шлях, яким ми йшли, був замінований. Цей випадок – начебто зрозумілий і простий – довів мене до сліз; кілька днів тому ми були подібні до тварин, на яких полюють, і ось ми знову стали людьми, і були люди, які дбали, щоб з нами було все добре. У містечку Красностав нас зупинив офіцер, який сказав нам піти до школи на сусідньому пагорбі та подивитись, як судять військового злочинця, який співпрацював з нацистами у знищенні євреїв. Коли ми зайшли до суду, міський голова давав свідчення і розповідав про те, як підсудний власними руками розрізав животи єврейським дітям, розбивав голови немовлятам, грабував і знущався над мирними євреями. Він сильно вдарив по трибуні для свідків і закричав на вбивцю: «Як ти міг віддати наших євреїв на смерть за кілограм солі, який отримав від нацистів?» Вбивцю засудили до страти і виконали вирок на місці. Ми були присутні, коли його повісили, і нас задовольнила смерть нечестивого чоловіка.

Звідти ми дістались до Новограда–Волинського. У місті була важка воєнна ситуація. Тим не менш, комендант міста надав нам місце для ночівлі. Ми не могли і не хотіли їхати до Києва, оскільки він був повністю зруйнований. Тому ми поїхали до Житомира. Ми знали, що там, на вулиці Сноцькі 13, жила єврейка на ім'я Гескіс, і що багато вцілілих євреїв жили з нею. Ми, звичайно, одразу ж пішли за цією адресою і знайшли справжнього ангела у вигляді жінки. Я не бачила традиційного єврейського дому з того дня, коли нас ув'язнили в гетто, і ось, у п'ятницю, ми прийшли до будинку, де в блискучих срібних свічниках горіли свічки, дім сяяв чистотою, і там були прекрасні єврейські страви на столі, і на додачу до всього – будинок був повний євреїв, які вижили. У Житомирі ми пройшли медичний огляд. Важко пораненого Шломо відвезли в госпіталь, і всі ми отримали трохи грошей, одяг і, головне, натхнення. Через деякий час нас також влаштували на роботу. Одного разу я зустріла Якова Гельмана на вулиці.

[Page 59]

Мої емоції від зустрічі зашкалювали, особливо коли я дізналась від нього, що мій брат Мордехай живий, і що він планує поїхати через Польщу та Німеччину до Землі Ізраїльської. Я одразу почала готуватися вирушити з наступаючою російською армією до Польщі. Я записалась в армію і дійшла до Берліна. Тим часом війна закінчилася. Мене звільнили з армії, і я знайшла серед живих свого родича Хаїма Цізіна. Я вийшла за нього заміж, і ми жили в Німеччині. Там я зв'язалась зі своїм братом, який був в Австрії, і після багатьох поневірянь ми всі зустрілися в нашій звільненій країні – у єврейській державі.

 

Цукровий завод в Мізочі

 

« Попередня Сторінка Зміст Наступна Сторінка »


This material is made available by JewishGen, Inc. and the Yizkor Book Project for the purpose of
fulfilling our mission of disseminating information about the Holocaust and destroyed Jewish communities.
This material may not be copied, sold or bartered without JewishGen, Inc.'s permission. Rights may be reserved by the copyright holder.


JewishGen, Inc. makes no representations regarding the accuracy of the translation. The reader may wish to refer to the original material for verification.
JewishGen is not responsible for inaccuracies or omissions in the original work and cannot rewrite or edit the text to correct inaccuracies and/or omissions.
Our mission is to produce a translation of the original work and we cannot verify the accuracy of statements or alter facts cited.

  Mizoch, Ukraine     Yizkor Book Project     JewishGen Home Page


Yizkor Book Director, Lance Ackerfeld
This web page created by Lance Ackerfeld

Copyright © 1999-2022 by JewishGen, Inc.
Updated 08 Dec 2021 by JH